Коротко кажучи, вислід тієї "милої" розмови був такий, що Ноель і надалі залишилася в інституті. Про "хоту" ніхто ніколи не згадував, але її товаришкам і вчительському зборові наказали пам'ятати, що дівча "виросло під зовсім иншим небом, ніж те, до якого вони тут звикли". До того ж, ще й здоров'я Ноель із весною дуже погіршало, її остаточно примістили в окремому покою в інфірмарі. Так стала вона інститутською самітницею.
Інститутський лікар д-р Артур Шефер оглянув хвору й вислухав її. Між иншим, креслив їй лінії на плечах та грудях. Коли ж дівчина вийшла з його кабінету, махнув рукою.
– Може, до кінця науки в інституті ще витримає. А далі – то вже не наша річ.
– Хіба ж таки й справді так серйозно? – захвилювалася добросердна Юлія Миколаївна, лікарська помічниця – "старша сестра". Вона жаліла кожне молоде життя й усіма способами намагалася зберегти його. – Але ж можна ще спробувати, докторе...
– Сестричко! – перервав її мову лікар, – що спробувати? Які можуть бути спроби побороти систематичний абсурд? Та й не один! Цілу низку класичних абсурдів, що з них складається вся тутешня система. А найбільший – це наш інститутський статут, взорований на давнім, зложенім ще мадам де Ментенон для виховної жіночої установи у Франції. Відомо ж, що, "что русскому здорово, то немцу смерть". Але ж ця думка залишається правдива, коли її відвернути. Подивіться самі... – лікар почав вичислити характеристичні своєрідності інститутського життя. Згадав насамперед одежу: важкі, камлотові сукні з таким декольте, що з нього мусять виступати плечі "на два сантиметри". Прикриті ж вони тільки батистовою пелеринкою. Тим часом у клясах по кожній лекції відчиняються усі вікна, незалежно від того, скільки ступенів морозу надворі. І на наукою раз у раз "провітрюють" усякі помешкання, а між ними й спальні, які потім ніяк не можна нагріти. Видима річ, що все те було б добре для Франції, особливо для її тепліших країв. Далі спинився доктор на укладі лекцій та щоденних праць. Дівчата мусять щодня просидіти по 10 годин на одному місці. Бігати, кричати, скакати на перервах їм не дозволяють. Можуть вони тільки поважно проходжуватись. Замість руханки й вільних танців, щоб бодай трохи зменували б дошкульну недостачу руху, – балетні вправи з безконечними ходами, поклонами, "позиціями", "шассе-круазе", "глісадами", мало не "пуантами". Далі – їжа. Напричуд несмачна й нераціональна. Зовсім природно, що діти її їсти не хочуть, а натомість напихаються всякими солодощами.
– Коротко кажучи, – щиро обурювався лікар, – і для здорової загартованої дитини, все те – велика й тяжка проба. А ця ж – із сонячного Провансу, де вона звикла не тільки до сонячного тепла, але ж і до теплого усміху, до ласкавих облич черниць, що навіть у чорній рясі ніколи не тратять життєрадости, бо ж їм немає чого журитись. І от, цю дівчину привозять у холодну, сіру казарму, вчать "ставати в ряд", їсти нестравні "пиріжки" й товаришувати з людьми, що вважають за ідеал пристойности "тільки те, що трохи нудне", а за "хороший тон" – ніколи ні з чого не бути зовсім вдоволеним, пристосовуватися до психології людей, що... ну, що починають свій день прополіскуванням своїх кишок гарячою водою, званою "чаєм", "русскім чаєм", чорт би його взяв! Ні, ця дитина ніколи не навчиться "тужити за недосяжним" і прямувати до "туманних ідеалів". Кажу вам, сестро, ця дівчина мусить умерти не від туберкульозу, а від того, що вона тут без коріння, вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня. Так чим же їй поможете?..
Юлія Миколаївна сперлася па стіл, її втомлене й зів'яле обличчя порожевіло. Трохи звогчені очі заблищали. Докторове порівняння Ноель із рослиною без коріння викликало в глибині серця несвідомий образ хирлявої пеларгонії в засохлому вазонку, що, може, в садку, на світлі й у теплі, була б помітною "кольоровою плямою"... Чи ж не така й вона сама? Не усвідомляючи собі, кого якраз їй жаль – себе чи Ноель, схвильовано запитала:
– Але ж, Артуре Олександровичу, є ж якийсь спосіб?
– Гм... Ну, є. Аж два! – різко, як це буває у добрих із природи людей, відрізав лікар. – Перший: зробити з цієї дівчини тверду суху єгоїстку, що цікавилась би тільки своєю власною особою, а ніколи інікому не дала б і частиночки свого серця. Бо ж тут для неї дружба – розчарування, непорозуміння, коротко – трагедія. Або…
– Або? – підвелася голова сестри, зв'язана білою хусткою. – Або другий: порадити їй, щоб не зважала на ввесь тутешній порядок: на "товариство" з його традиціями, тоном і забобонами та опінією громадянства. А передовсім не зважати на власну родину й із "кисейної баришні", на яку її дресують, перетворитися на одиницю, що знає, чого хоче, але не має нікого, на кого могла б покладатися, крім себе самої. Це – моя прогноза для неї. Коли ж вона не схоче жодного з тих двох ліків, то ви, сестро, що сприяєте їй, будете проводжати на цвинтар її труну. Так! Бо вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння...
Ноель остаточно перевели із загального помешкання до окремої "рогової" кімнати в шпиталю, де вона мала постійно проживати. Був це запасний покій, що його тримали на випадок масового захворування інституток. Тому й він майже завжди стояв пусткою. Два великі вікна й скляні двері на терасу-балкон провадили в гарний інститутський садок, з великими старими деревами.
Ноель жила зовсім сама. Сестра-жалібниця Аліна Михайлівна мешкала в сусідній меншій кімнаті, приходила ж щовечора "пити чай", позичити якусь книжку чи просто трохи поговорити, тобто ніби відвідати. Поза тим Ноель не мала ніякого "догляду". Вернувшися "згори" по науці о четвертій годині, дівчина залишалася сама та, змінивши однострій на вигіднішу власну одіж, могла жити й робити, у що хотіла, без тих безупинних "завваг", що, мов павутина, оплітали кожен рух дівчат там, "нагорі".
Такі умови життя були найприємніші. Крім усього іншого, дуже перешкоджало Ноель зблизитися до своїх шкільних товаришок незнання московської мови. А тих, що "думали" по-французьки, було в цілій класі, крім неї, тільки три: кавказька княжна Каратова та дві українки – Марина Данильчуківна, що її мати була француженка, і Маюша Тарновська, з відомої родини українських діячів. Одначе й вони не відповідали вдачею Ноель. Княжна – гарна, як тонка англійська гравюра, обожнювала власну красу, свій титул "найяснішої" і цим виповняла свій світ, що ставав цілком відрубний від світу іншого. Марина, скромна й тихенька, з дрібними рисами в обличчі, чисто-гарнесенька французька "агнеса", не мала ні на що власного погляду чи якогось окресленого бажання. Була типова "добре вихована панночка", що вміє приємно усміхатись і слухати старших та загальної опінії. Маюша ж, дуже розвинена умово, дотепна й досить зла, що було видно з її колючих сарказмів, навмисне підкреслювала, що вона негарна і так ставила психологічні перешкоди, щоб критикувати її зовнішність та як-небудь співчувати їй. Але ж видко було, що те підкреслювання мало потішало бідну дівчину. Щодалі ставала вона все з'їдливіша й дражливіша. Часто глузувала навіть із себе самої. А проте Маюша була одною з найближчих подруг Ноель. Зближувало їх не тільки те, що вони говорили однією мовою, а ще й щось інше. Маюша була "шифристка", тобто відзначена за добрі успіхи в науці, а крім того, була й найліпша математичка в цілій класі. Ноель же ніяк не могла дати собі ради з московськими математичними термінами. Коли її вперше покликав до таблиці професор математики, то слухав її відповіді з великим здивуванням, а потім не витримав і зареготав: