Всі замовкли, задумавшись над тими вічними, глибокими словами. Перша отямилася Маруся.
– От як це гарно – сказала вона. – Але ми так заговорилися, що може, й у нас уже північ... Я ж приготовила для ворожби й віск, і оливо – ось піду, засвічу свічки, а ви гасіть там лампу й переходьмо сюди.
Тим часом Луїза, розхвильована згадками, тихо співала рідну колядку:
San Jose se fache
Que l’infernaou
Veni vorran botiqua
Devant soun ouchtaou.
(Святий Йосиф гнівається,
Що той пекельник
Прийшов та відкрив крамничку
Перед його вертепом).
Маруся оглянула таємничу декорацію ворожби. Із темряви неосвітленої зали блиснуло поверхнею сонного ставу велике дзеркало. В ньому відбивалося, творячи нереальний, кришталевий коридор, ще друге дзеркало, квадратове, поставлене між два свічники з тремтячими вогниками високих воскових свічок. За цими освітленими дзеркалами – столик, два стільці і два повні столові прибори. Не було тільки чомусь ножів.
– Ножів не можна, – вияснювала Маруся, – бо ж – не під ніч згадувати, – може, й щось лихе трапитись. А це, – показала вона на дві мисочки, що стояли па окремому столику, – молочна каша і трохи куті; конче мусить бути для "тих". Кутя мусить бути з маком і медом, щоб могли по-християнському справити Святвечір і ті душечки, що прийдуть. Душечки мертвих до молочної каші та меду дуже охочі, – додала цілком серйозно з виглядом знавця трансцедентальних речей.
Вона поправила "психе" – велике овальне дзеркало в рухливих рамах, перетягнене сюди з мачушиного будуару.
Ноель завагалася. Скидалося це на чари, і їй, "монастирці", не випадало ставитися з довір'ям до видимих забобонів. Але також не хотілось їй уразити й Марусі, яка з такою пильністю робила всі приготування та запевнювала, що цього "найпевнішого способу ворожби боїться рішуче кожна дівчина й мало котра видержить". Ноель у цю окультистику не вірила та її, справді, не боялася. Знати ж своєї майбутности й свідомо не хотіла з мотивів побожних, а також і з переконання, що наперед відоме життя може стати зовсім незносиме, як це їй нераз говорили й черниці в монастирі. Тому вирішила не противитися Марусі й залишилася сама в залі. Але тільки що сіла у крісло проти дзеркала, враз почула за собою шелест сукні. Думала, що то прийшла мадмуазель Луїза і, не дбаючи про Марусин заказ "обертатись, що б там не чулося і що б не робилося за спиною", – обернулась і стривожилась. Перед нею стояла та "Шовкова чорна пані", яку вона добре знала, бо вже багато разів бачила її ще від дитячих літ. Не дуже давно, нарешті, натрапила вона на її портрет і довідалася, що це одна з її прабабунь, яку десь у XVIII столітті уважали за найученішу жінку в Еспанії, Ісидора-Марія де Лячерда, "la dotora", визначний професор мадридського університету. До її голосу свого часу з увагою прислухувався ввесь учений еспанський світ. Коли Ноель була ще зовсім маленька, вона часто зустрічала "живу" отсю "Шовкову паню", розмовляла та гралась із нею у великих залах бабуниного старовинного дому й у затишних місцях її велетенського парку. Бачила її й у стінах провансальського монастиря. І тепер, побачивши свою приятельку, Ноель забула про реальність і пішла їй назустріч. Тим часом "Шовкова пані" зробила рух білою тонкою рукою, на якій висіла чорна агатова вервиця, ніби відсувала все те, що Маруся приготовляла до ворожби. Підійшовши близько до Ноель, нахилила вона трохи голову, немов притакуючи, а її гарні уста поворушились: Ноель цілком виразно вчула ті самі слова, що вже чула від батька: "Ultino Veritas".
Звук того голосу, глибокого й свіжого, немов дотик електричної іскри, пробіг по всіх нервах дівчини. Перед очима пролетіло в швидкій хуртовині образів і барв безліч видінь. А серце наповнялося зовсім незнаним почуванням. Не було воно подібне ні на страх, ні на здивування. Здавалось, що вона втрапила в таке своєрідне духове довкілля, що не мало в собі нічого подібного до реальної життєвої атмосфери... Ще помітила вона, що їй завмирає віддих і темніє в очах…
За якийсь час Маруся й Луїза знайшли Ноель на килимі, кілька кроків від чародійної бутафорії, в тяжкій млості...
4
ПЕРЕД БАЛОМ
Непереможена балетниця. Реабілітація.
Мачушина інтервенція. Низка класичних абсурдів. Еремітка. "Синиці".
Передбачений час. Доньки мистців. "Мамки".
Мати Єлисавета.
Класові дами даремно нагадували про "добрий тон" і безвислідно сердито вигукували: цілий інститут хвилювався й гудів, як сполоханий рій. Та й як же інакше поводитися, коли прийшли сливе одночасно дві такі великі й майже неймовірні новини! Перша – що в карнавалі відбудеться інститутський урочистий бал, на якому будуть приявні й батьки інституток та – що було далеко важливіше! – "гості" – вихованці кадетського корпусу. Друга ж новина ще більше хвилювала. І була це не якась там чергова видумка, а безсумнівна правда. Бо ж у великій залі, під царськими портретами, оповістила її привселюдно сама директорка: в цих днях інститут відвідає Імператриця Марія Федорівна, а з нею прибудуть два чи три великі князі. І... навіть усі вони можуть бути на інститутському балі!..
Кожна була дуже цікава: яка цариця, як вона поводитиметься, як буде одягнена, як виглядають великі князі та як вони ставитимуться на балі до вихованок? А що ж, як навіть будуть танцювати?!. Дискутуючи на ті теми, інститутки ввечері й уранці, а то й серед дня запопадливо працювали над ідеальним виглядом своїх нігтів і бездоганною білістю зубів. Чомусь уважали вони, що в цьому суть найважніших подробиць "доброго тону" й краси.
Про лекції ніхто не дбав. Дарма, що кожен професор підкреслював інституткам, що її Величність напевне буде цікавитися саме його предметом, "безперечно" прийде до класи на його лекцію й конче буде сама питати вихованок. З усього ж учительського збору одна тільки вчителька танців, бувша балетниця імператорських театрів, на наймення так само, як і очікувана цариця, – Марія Федорівна, нікому не нагадувала, що "цариця прийде на її лекцію", але ж муштрувала інституток, як старший десятник у війську. І так, як він, лаяла "всіх і вся".
Щоправда, праця, яку вона вирішила виконати, не була легенька. Але Марія Федорівна завзялася від свого проекту не відступити. Доказувала вона, що всі рецитації, декламації, продукції піяніна й подібні втерті точки, трафаретно конечні на кожній учнівській вечірці, дошкульно нудні.