Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.
– Еттіл – боягуз! Еттіл – зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!
– Базікайте собі, старі відьми! – крикнув він.
Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.
– А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько – боягуз! – перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. – Ганьба, ганьба!
В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.
– Ох, Еттіле, як ти можеш?
Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.
– Я ж намагався пояснити, – сказав він. – Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.
Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.
– Я залишусь па Марсі й читатиму книжку,— мовив Еттіл.
У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.
– Що я чув? Мій зять – зрадник?
– Так, батьку.
– Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?
– Ні, батьку.
– О лихо! – Старий почервонів. – Така ганьба! Тебе розстріляють!
– Розстрілюйте – і справі кінець.
– Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!
– Згоден. Це й справді неймовірно.
– Неймовірно, – засичали відьми під вікном.
– Хоч би ти йому втовкмачив, тату! — схлипнула Тілла.
– Спробуй утовкмачити купі гною! – закричав [244] батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. – Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут... Яка ганьба!
– Ганьба... – схлипнули голоси в кущах за вікном.
– Геть з мого дому! – вибухнув Еттіл. – Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!
Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.
– Еттіл Врай? – ревнув чийсь голос.
– Так.
– Ви заарештовані!
– Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! – закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.
– Прощай, прощай! – зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.
В'язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.
– Дурні, – прошепотів Еттіл. – Які дурні! Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку – на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.
– Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці "Дивовижні історії", "Наукові оповідання", "Фантастичні повісті". Відповідайте! [245]
І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.
– Якщо ви збираєтесь розстріляти мене —розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.
– Як це так? – Наставник похмуро зиркнув па пожовклі від часу журнали.
– Візьміть будь-який із них на вибір,— сказав Еттіл. – Від тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого-тридцятого років і до тисяча дев'ятсот п'ятдесятого за земним календарем у дев'яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю...
– Ага! – Наставник усміхнувся, кивнув.
– ... а потім зазнали поразки, – закінчив Еттіл.
– Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!
– Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він – ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.
– Як ви можете цьому вірити?
– Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці — перемога над марсіанами. А в нас є така література?
– Ну-у...
– Немає.
– Либонь, немає.
-– Звичайно, немає, втт її самі це знаєте. Ми ніколи іте вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бііі – і загинемо.
– Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?
– Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність — у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б'ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.
– Це зрада! Я не хочу слухати! – закричав Військовий наставник. – Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!
– Однаково помирати. То краще вже згоріти!
– Гей, варта!
Еттіла виштовхали на подвір'я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п'ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум'я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.
А на протилежному кінці подвір'я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього – лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.
Еттіл глянув на полум'я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл [247] проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:
– Зачекайте!
Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум'я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.
– Що таке?
– Я вступаю до Воєнного легіону! – сказав Еттіл.
– Добре! Відпустіть його!
Руки, що тримали Еттіла, розтислися.