— А тепер будете?
— А чому ні?
— По совісті, синок?
— По совісті, папаша!
— Ідьот, серце! Встругнемо вам кімнатку, тільки пальчики облизати!
— Папаша, друг милий!
Старий раптом устав і, взявши мене за руку, повів у глиб двору й зашепотів:
— Ми таку кімнатку вам устроїмо. Тут є такий благородний чоловік. Тільки, понімаєте, серце... Треба й лінію благородну вести... Не підгадити...
— Ну, папаша, навіщо такі питання?
— Ну так, серце... Тут буде проходити один професор. А в нього якраз забирають кімнату... Так він мене прохав, як лучиться путня людина... Я думаю, що ви не згадите марки? Обіцяєте, серце? Га?
Старий занепокоївся. Я мовчки взяв його за руку й міцно здушив. Старий впевнено захитав головою.
— Ну, ну! Так ми це зробимо. Добре!
Ми докурили й пішли обідати. Вийшовши по обіді з їдальні, збирались уже розходитись, аж раптом старий узяв мене за руку й сказав:
— Стривайте! Ходімо ж до професора. З цим не треба гаятись.
І старий поволік мене на другий бік вулиці. Ми минули кілька кварталів, перейшли сквер і, заждавши, доки пройде трамвай, швидко перебігли бруком. Та щойно ми вибігли на тротуар, як з великого будинку навпроти вийшов і пішов просто на нас високий, ставний чоловік. Старий мій раптом безпорадно крякнув і побіг йому назустріч. За кілька кроків до нього він спинився і, знявши свого потертого кашкета, улесливо й низько вклонився.
Чоловік мерщій зняв елегантного капелюха й, ґречно розкланявшись, посміхнувся.
— Я до вас, Анатолію Павловичу!
— Так? А в чім справа?
— Та то ж ви мене прохали найти вам когось на кімнату. То ось вам оцей парубійко.
І старий мерщій показав рукою на мене.
Я ніяково вклонився й почервонів, лютуючи на старого, що, не познайомивши з тим чоловіком, показує тепер мене, ніби теля, виведене на продаж.
Старий благально звивався перед чоловіком, і це мені теж не подобалось.
Але сам чоловік уважно слухав, стежачи за старим лагідно-ввічливим поглядом. Я кинув на нього заздрим і зневажливим оком, але моя зневага розтанула, як сніжинка в хаті. Чорт його забери! В нього було таке м'яке синяве пальто, і фетровий бриль, і штани в смужку, і блискучі ботинки,— що мені зразу стало соромно й конфузно. Я тепер стежив за ним пильними, захоплено-заздрими очима, почуваючи, як зростає в мене тепла пошана до цієї людини.
Тим часом старий тільки тепер покликав мене й не познайомив, а лише холодно показав рукою:
— Так ось він, Анатолію Павловичу! Хлопець він здібний, когось кращого в квартиранти не знайдете. Він буде вам ще й вірші писати...
— Да? — підстрижені вусики в того заворушились. Його холодно-стриманий погляд пробіг по мені. Я поглянув на свої важкі ботинки "американ", що, здається, з місяць уже не бачили щітки, і не знав, куди мені подіти руки. Втім, я ніяково посміхався, дивлячись на його чистий, випрасуваний комірчик і якогось дивного кольору краватку.
— Ви вже й друкуєтесь, товаришу?
— Так, пусте! Дещо надруковано.
— Це дуже мило. Ну, будьмо знайомі! А я якраз читаю у ВІНО історію літератури. Ви, певне, курите?
Професор вийняв з портсигара цигарку й запропонував мені. По тому він постукав об покришку своєю цигаркою, запалив її й, звернувшись до мене, спокійно, але рішуче та з притиском, ніби читаючи наказа, промовив:
— Так Пилип Карпович мені про все сказав. Значить, ви можете й сьогодні перебиратись. Платні великої я не правлю, платитимете за ставками. Але є одна умова, якої вам доведеться рішуче дотримуватись,— ви повинні будете вчасно вертатись додому, бо в нас нікому пізно відчиняти. Ну, і, звичайно, треба буде так жити, щоб не заважати іншим, не зчиняти шелесту, бо нам доводиться багато працювати! Розібрали?
Я мовчки хитнув головою.
— Ну, в такім разі ми добалакались. Нам, звичайно, приємно мати діло з поетом.
Він ґречно й трохи врочисто зняв капелюха й уклонився. У відповідь йому я незграбно махнув кашкетом і човгонув ногою. Одна холоша на моїх з чортової шкіри штанях широко забовталась, мій "американ" шкрябонув по пішоходу, а тим часом професор стрункою муштрованою ходою пішов від нас.
Я стояв, широко, на все обличчя посміхаючись.
— Ну, значить, умостили. Хі-хі-хі! Бачите, вміючи, все легко зробити...
Я тільки невиразно чухав потилицю. А старий лукаво дивився й говорив:
— Вам везе, як теляті. Тепер вам ще романчик для повноти враження. Телятка це люблять.
— Папаша, не бузіть!
— Нічого, серце! Це я від сердечної повноти. їй-право! Любо мені на вас дивитись!
Але я, не відповідаючи на його слова, спроквола чухав потилицю й казав:
— Це, значить, треба зразу вже й збиратись? От ти куме дія!
— Да, да, синок! Треба спішити. Куй залізо, доки гаряче. Хі-хі-хі!
Він запитливо й розважливо поглянув на мене й додав:
— Ну, значить, влаштовуйтесь! Прийдемо на новосілля.
Я попрощався з старим, заклопотаний справою переїзду.
Сталось усе на добре! Господиня моя якраз пішла до кіна. Я користуюсь з цього й поспіхом збираю своє збіжжя, складаю його в стареньку ковдру й, добре ув'язавши мотузкою, беру в руку й крадькома виходжу з будинку. В коридорі мені ще сіпають усередині микитки, але вийшовши надвір, я майже вголос регочу. Зваливши свій оберемок на плечі, я йду впевнено тротуаром.
За рогом я сходжу вниз, простую через майданчик і вулицю і, вибравшись нагору по той бік, заходжу до сквера й сідаю перепочити. В моє зашарене обличчя тепер журливо й хльоскаючи наспівує вітер. Дерева гудуть рівним колисково-весняним співом. А крізь їхні стовбури в просвітах виступають сіраво-зелені смуги криги на Дніпрі. Десь далі їх обрізують важкі тьмяні киреї неба. І тільки праворуч сунуть дві світляні пухнаті баньки світла, певне, десь від мосту.
А вітер, заметушившись, гостро сіпонув, заскиглив і пустився неспокійним голосінням. Я заплющую очі, щоб прислухатись, про що ж він голосить.
І раптом мені стає страшно. Невже земля споконвіку голосила такою невгамовною нудьгою?
Я мерщій забираю збіжжя, звалюю на плече й хутко йду, тікаючи від вітру.
На новім приміщенні зустрічає мене сам професор і трохи глузливо запитує:
— Ах, ви вже й прийшли?
Я відхекуюсь і нічого не кажу, тільки наївно й щасливо посміхаюсь. Запримітивши круглого килимчика, я мерщій витираю ноги, дивлюсь на блискучу паркетну підлогу й чекаю.