— Стільники, — відповів дідусь. — Беріть куштуйте.
Я узяв верхній брусок. І Оксана теж узяла.
— А чого вони такі чорні й липкі? — поцікавився я, розглядаючи брусок.
— Тому, що із справжнім гречаним медом, — пояснив дідусь.
Ну, коли так, хто ж відмовиться!
Відкусили ми з Оксаною по шматочку, пожували і проковтнули.
— О, та ви, бачу, ще ніколи такого не їли! — усміхнувся дідусь. — Вощину ковтати не треба. Лише мед з неї висмоктуйте.
Звідки нам було знати про те? Адже й справді раніше не тільки не їли стільникового меду, а навіть не бачили, не чули про нього.
Далі ми так і робили, як порадив дідусь: вощини не ковтали, лише мед з неї висмоктували. Отоді по-справжньому й розкуштували, який смачний він у стільниках.
Поки дідусь обійшов колгоспну пасіку, в мисці не залишилося й половини брусочків.
— Що, сподобалися стільники? — запитав він.
— Сподобалися, — сказав я. — Ду-уже сподобалися!
— А тобі, Оксано?
— І мені, — відповіла вона. — Нічого більше не їла б, тільки отакий мед.
— Невже? — хитрувато примружив очі дідусь.
— Угу, — кивнула Оксана. — І на сніданок, і на обід, і на вечерю їла б самий мед!
— Ну, то чого ж, залишайтесь у мене на цілий день і їжте. Меду вистачить. Цього року гарна взятка.
Ми залишилися. Дідусь порався коло вуликів, я ганявся за ховрахами і польовими мишами, Оксана рвала понад дорогою сокирки і волошки для вінка.
Опівдні, як сонце почало сильно припікати, ми поховалися в курінь.
Дідусь дістав із кошика свій обід — холодний буряковий борщ, налисники з сиром, житній хліб, а мені з Оксаною знову виставив миску із стільниками.
Уже знаючи, які смачні стільники, ми зразу накинулися на них. Набігавшись, находившись по полю, добре зголодніли й думали, геть усе поїмо, але з'їли навіть менше, ніж уранці. Я висмоктав мед лише з чотирьох брусочків, Оксана — з трьох, і більше не змогли.
Зате чогось іншого, — ну, хоча б налисників чи борщу з хлібом, — закортіло. То я, то Оксана позирали на дідуся, думали, що він здогадається і запросить нас до свого обіду. Та дідусь чомусь не здогадувався, а сказати про те ми не наважувалися, адже самі захотіли їсти цілий день тільки мед.
Пообідавши, ще довгенько сиділи в прохолодному курені. Пережидали, поки спаде полуденна спека. Щоб ми не нудьгували, дідусь розповідав нам про бджіл — як вони живуть і розмножуються, як збирають із квітів нектар і переробляють його на мед. Ох і цікаво було про все це слухати! Виявляється, щоб зібрати один грам нектару, бджолі треба облітати не менше як тисячу квіток!
Ото трудівниця!..
Коли в полі стало не так пекуче, ми повилазили з куреня.
Я більше не ганявся за ховрахами й мишами. І Оксана не пішла рвати квіти.
Допомагали дідусеві на пасіці. Разом з ним міняли для бджіл питну воду в коритцях, мили бідони для меду.
Як сонце почало хилитися до обрію, дідусь сказав:
— На сьогодні вже досить роботи. Дякую вам, діти, за поміч! Тепер буду варити собі вечерю.
Він зняв із кілочка біля куреня казанок, налив у нього води й почепив на товсту перекладину, що лежала на двох застромлених у землю рогачиках. Потім розпалив під казанком вогонь.
Коли закипіла вода, дідусь насипав у неї пшона, кинув півложки солі.
— Що це буде? Каша? — запитала Оксана.
— Ні, не каша. Степовий куліш варю, — відповів Дідусь.
Він іще насмажив на сковорідці сала з цибулею і як вариво погустішало, вигорнув у нього й засмажку. Далі старанно вимішав, покуштував.
— Все, готовий, — сказав.
З казанка запахло так смачно, що ми з Оксаною не могли відвести од нього очей.
Тим часом дідусь виніс із куреня миску з стільниками й звернувся до нас:
— Швиденько вечеряйте і гайда додому, бо скоро сонце сідатиме.
Ми нехотя простягнули руки до миски — нам уже зовсім не хотілося меду.
Раптом Оксана запитала:
— Дідусю, а можна покуштувати вашого кулешу?
— А чого ж не можна? — усміхнувся дідусь. — Беріть ложки і куштуйте. Добрий удався кулешик, хоч, звісно, він медові і не рівня.
Ми вхопили по квітчастій дерев'яній ложці й підсіли до казанка.
Куліш направду був добрий!
Все куштували, куштували його і не могли накуштуватися.
Забули й про стільники, і про дідуся, що йому теж хотілося вечеряти.
Тільки тоді схаменулися, як побачили в казанку дно.
Злякано перезирнулись з Оксаною і опустили з сорому очі.
І як це в нас вийшло, що удвох з'їли весь куліш? Яка ганьба!..
— Ви нам пробачте, дідусю… — ледве видобув я з себе.
Оксана лопотіла:
— Пробачте, пробачте…
— За що? — мовби аж здивувався дідусь.
— За куліш, що ми його з'їли…
— Ну, що ви! — махнув рукою дідусь. — Не журіться, я собі ще зварю. Це ви мені пробачте: зіпсував я вам таку смачну вечерю. Бо куліш медові не рівня.
"Невже дідусь серйозно так вважає?" — здивувався і я.
Пильно придивився до його очей — знав, який дідусь хитрун і жартівник. Вгледів у них лукаві блищики й зрозумів: він просто кепкує над нами.
Іще б не кепкувати, коли отак необачно й кумедно ми повелися. Як подумав, то навіть ніяково стало, а водночас і смішно.
Дідусь також помітив, що я про все здогадався, і більше не прикидався. Весело засміявся і почав нас заспокоювати:
— Нічого, нічого, тепер будете знати, що не можна весь час лише солоденьке вживати. В житті треба всього скуштувати: і медку, і чорного хлібця…
ПРОЩАННЯ
з Калинівкою щоразу чомусь навіває на мене легкий смуток, хоч само воно веселе і, можна сказати, навіть урочисте. Ось і цього року також.
Закінчувався серпень, закінчувалися мої шкільні канікули, закінчувалися й татові та мамині відпустки. Настала пора повертатися додому, до Києва.
У день від'їзду — а це була неділя — випроводжати нас прийшло багато родичів, і серед них, звичайно ж, Тарас, Юрко, Петро і Василь.
Тітки нанесли нам усіляких гостинців. Хто банку варення чи повидла, хто торбинку сушених фруктів чи грибів, хто вузлик волоських чи лісових горіхів. Тітка ж Марія, Петрова, Василева та Олина мати, засмажила "на дорогу" індика й зварила зо три десятки курячих яєць, наче ми лаштувалися їхати хтозна в яку далечінь.
І хлопці прийшли зі своїми подарунками.
Тарас подарував мені грубезний альбом-гербарій різних калинівських рослин.
— Це щоб нагадував тобі в Києві про наше село, — сказав він.