Запитали дідуся — він теж не зривав.
Хто ж тоді? Бабуся, мама, тато?.. Ні, ні, вони не займуть. А якщо б хтось із них і зірвав, то сказав би… Просто загадка якась!..
Але це був тільки початок. Наступного дня з деревця зникло ще дві сливи, і теж ніякого сліду.
— Мабуть, дуже смачні сливки, що так сподобались комусь, — посміхнувся тато, довідавшись про те, і хитро-хитро подивився на нас з Оксаною.
— Ну, чого ти? — образився я на нього. — Думаєш, я їх поїв? Чесне піонерське, не їв.
— І я не їла, — сказала Оксана. — Тільки дивилася та рахувала.
І тут у мене виникла підозра, що все-таки це вона рве сливи. Адже й тоді, як брала без дозволу варення, так само казала: "Я тільки рахувала банки…"
Розгнівався я на Оксану: невже не могла почекати кілька днів, щоб разом покуштувати?
"Ну, зажди, — вирішив, — зловлю тебе на гарячому, тоді знатимеш!.."
Цілий день я просидів дома, це ходив навіть купатися, стежив за нею. Але Оксана нікуди з двору не виходила. Мабуть, догадалася, що я задумав. Аж увечері, як стало темніти, провідав хлопців. Знав: тепер во на побоїться піти сама до сливи.
Вранці проснувся і лежу спокійно, бо Оксана також у ліжку. Коли це чую — мама в сусідній кімнаті каже татові:
— Знову хтось дві сливи зірвав.
Мене ніби пружиною викинуло з постелі. Влетів до них у кімнату, вигукнув:
— Ніхто не зривав!
— Не віриш — піди подивись. І не кричи, — зауважила мама.
Чого б це я не вірив? Звісно, вірив. Просто зопалу вигукнув.
— Якийсь незрозумілий крадій, — стенув плечима тато. — Замість того, щоб зразу всі сливи зірвати, бере то по одній, то по дві… Гм, видно, свій злодюжка…
Знову, певно, натякав на нас з Оксаною. Та цього разу я змовчав, надумав ловити крадія інакше.
Добряче поснідав, щоб довше не хотілося їсти, сказав, що піду на річку, а сам хаміль-хаміль поза акаціями в гайок. Вибрав там у кущах, поблизу сливи, гарну хованку і почав ждати.
Склав собі план, як ловитиму крадія. Головне, треба не поспішати, терпляче підпустити його до самої сливи. А тільки простягне руку до гілки, вискочити з кущів і крикнути: "Ти куди?!" З несподіванки він умре на місці…
От цікаво, хто ж це буде? Впевнився, що не Оксана. Хіба хтось із сільських хлопців? Серед них іще є такі, що люблять по садах та городах нишпорити. Але ж тато сказав: "Свій злодюжка". І, мабуть, правильно сказав. Якби чужий допався, то геть відразу всі сливи обпатрав би. Може, Юрко, Тарас, Василь чи Петро?.. Теж ні, вони не такі… Хто ж тоді? Руслан?..
З дуба упав біля мене торішній надгризений жолудь. Глянув я угору — вивірка скаче. Ось вона живе у гайку і все бачить. Могла б підказати, якби розмовляти вміла…
Минуло майже півдня. Крадій не появлявся. Настала спекота. Я в холодку сидів, а все одно було жарко, задушливо. З річки долинав галас. Хлопці, відома річ, зараз там купаються, розважаються, а мені треба тут нидіти, підстерігаючи якогось нікчемного злодюжку.
"Що коли й собі збігати скупатися? Ненадовго. Туди й назад. За цей час він навіть підкрастися до сливи не встигне… Авжеж, треба збігати освіжитися. І хлопців попереджу, щоб знали, де мене шукати. А ще, може, в когось із них яблука або груші є, попрошу підживитися, бо до вечора далеко," — роздумував я.
Так і зробив, побіг до річки.
Коли Тарас, Юрко, Василь і Петро вислухали мене, вони теж захотіли ловити крадія разом зі мною.
Спочатку я повів показати їм сливи.
— Ох і красиві!
— Ох і великі!
— Ніколи таких не бачив! — вигукували хлопці від захоплення.
— Це дідусеві в садовому господарстві подарували саджанець, — пояснив я.
— Так скільки, кажеш, залишилося слив? — запитав Петро.
— Одинадцять.
— Десять, — заперечив Юрко. — Я вже порахував.
— Не може бути!.. — тенькнуло в мене всередині.
— Сам полічи.
Порахував. Десять!..
Ну й ну!.. Півдня стеріг — крадій не появлявся. А відлучився на якихось кілька хвилин, — і він уже встиг побувати біля сливи. Невже запримітив мене в кущах і чатував, поки я піду? Мабуть, запримітив…
Рушили до моєї хованки. Посідали, почали радитися, що далі робити, як все-таки впіймати крадія.
Раптом Тарас:
— Все ясно!
— Що ясно? — не зрозуміли ми.
— Хто крадій.
— А хто? — насторожилися всі.
— Он сидить, — показав Тарас угору.
Ми подумали, що крадій виліз на дуба і сховався там.
— Де він? Де? — снували очима по густому гіллі.
— Не туди дивитесь. Нижче дивіться! Вивірку бачите? Ось на сучку!
Побачили — і відразу все зрозуміли. Вона сиділа на задніх лапках, упершись пухнастим хвостом у стовбур дерева, а в передніх тримала… сливу. Відгризала потроху й швидко-швидко жувала, наче боялася, що хтось відбере у неї.
Хоч який сердитий я був на вивірку, не став її лякати. Нехай уже доїдає ту шосту вкрадену сливу. Залишив хлопців у гайку, а сам щодуху помчав навпростець через городи додому.
Дідусь, коли довідався про вивірку, взяв маленький лозяний козубець, пішов зі мною і обірвав з молодого деревця решту слив. Їх якраз вистачило всім по одній: дідусеві, бабусі, татові, мамі, Оксані, мені, Тарасові, Юркові, Василеві і Петрові.
Сливи були зовсім спілі і смачні-пресмачні. Недарма вони і вивірці сподобалися.
БДЖОЛИНИЙ МЕД,
відома річ, усі люблять. Але не всі, звичайно, куштували його в стільниках, бо ні в гастрономах, ні в інших магазинах їх не продають. Свого ж дідуся-бджоляра, як ми, не кожен має.
А ось мені з Оксаною довелося поласувати таким медом…
Після того як колгоспну пасіку перевезли в поле на лан квітучої гречки, ми з Оксаною щодня, вранці або в обід, носили дідусеві їсти, бо він тепер і днював, і ночував там.
Одного разу дідусь, поснідавши і подякувавши нам. сказав:
— А зараз я вас почастую.
"Чим він частуватиме? — подумав я. — Тут, у полі, в нього, крім вуликів та гречки, більше нічого ж немає".
Тим часом дідусь дістав із скриньки бджолярський різак, узяв череп'яну полив'яну миску і пішов до своїх власних вуликів, які стояли окремо від колгоспівських. Ми рушили були слідом за ним, але він зупинив нас:
— Не йдіть. Посидьте в курені, а то вас можуть бджоли покусати.
Невдовзі дідусь повернувся з повною мискою якихось темних, аж чорних, лискучих брусків.
— Що це? — запитала Оксана.