Помічник (озирнувшись до неї, зараз прояснюється). Ах, это вы... Я к вашим услугам! Чем могу служить?
Маруся. Видите ли... Я, право, не знаю. У моего жениха... Вы его знаете?
Помічник. О, помилуйте, еще бы!
Маруся. У него опасно заболела мать...
Помічник. Ах, скажите... Как печально!
Маруся. Да... Но положение ее ухудшается еще тем, что сын ничего не знает об этом. Сознание этого отнимает у нее последние силы. Положение просто ужасное!..
Помічник. Да, да, я вас понимаю. Но чем я могу...
Маруся. Видите ли, я хотела вас просить, нельзя ли мне хоть на две минуты свидания с ним?
Помічник (безпомічно розводячи руками). К великому моему огорчению, не могу, никак не могу... Вот эта дама и девицы просили уже... С удовольствием сделал бы это для вас, но, право, не могу. В пятницу...
Маруся. Ах, в пятницу уже поздно будет... Она хочет, чтоб ему было известно, что у нее в четверг консилиум будет... (З щирою розпукою). Но что ж'е я, господи, должна делать теперь?! Ведь вы поймите, что я никак не могу так возвратиться. Я обязана передать ему! Во что бы то ни стало! Господи! Что же мне делать?
Помічник. Хм. Да, это... А знаете, что мы сделаем? Давайте, я сам передам ему это! Так и быть уж...
Маруся (радісно). Правда? О, как я вам благодарна!
Помічник. О, что там!
Маруся (поспішно). Так вы, пожалуйста, передайте ему так: мама опасно больна, консилиум будет в четверг. Пусть приготовится ко всему. В день консилиума я еще раз приду... Если меня не будет, значит, консилиум отложен на другой день... Вы не забудете? От души благодарю вас!
П о м і ч н и к. О, за то, что у вас появилась улыбка, я готов, кажется... Впрочем...
Маруся. Но вы не забудете? Нет?
Помічник. О, помилуйте! Слова, которые выходят из прекрасных уст, никогда не могут быть забыты. Консилиум будет в четверг. Пусть приготовится ко всему. Мы в этот день будем иметь удовольствие видеть вас у наших мрачных стен, хе-хе-хе! Если же не будет, то... увы! Верно все?
Маруся. Верно. Спасибо!
Помічник. Не стоит. Так я сейчас приду вам сказать...
Пані в траурі. Господин смотритель!
Помічник (сухо). Я же вас просил не называть меня так. Я не смо-три-тель! (Привітно посміхнувшись до Марусі). Сию минуту!
Пані в траурі. Господин! (Помічник хутко входить у ворота). Но это же возмутительно! Другим так сейчас же всё можно, а я должна целый день стоять. Идём, Зина! Я буду жаловаться губернатору! (Обурено одходить і зникає з дочкою по дорозі. За нею помалу йдуть дві панночки).
З вікон:
— Розсердилась баринька: бач, ворам всяким дають, а їй не дали.
— За 500 верст приїхала, а два дні в номері пожить боїться... Сволоч!
Маруся (підходячи до Леоніда, з захватом). Леоніде! Як чудово! Як чудово! Я просто не ждала... Сам пішов.
Леонід хмурий.
— Леоніде! Ну, не треба ж буть таким...
Леонід (рішуче). Скажи: ти мені скажеш, чого ти так вразилась тим, що Трохим бачив, як я цілував тебе? Останній раз тебе питаю, Марусю.
Маруся. Господи, Леоніде! Тут же зовсім не місце й не час.для таких розмов. Я потім... Зараз не можу.
Л е о н і д. Ні, я хочу зараз... Я теж не можу... Я мушу все знать... А на місце мені плювать... Я перед усім світом, на вулиціуПеред оцими заявлю, що люблю тебе. Бо люблю. Але, люблячи, хочу, щоб не тільки твої очі й губи були мої. Я хочу, щоб душа, розумієш ти, душа твоя була вся моєю, без секретів, тайн, Трохимів і т. п.
Маруся (сумно). Ти ревнуєш...
Леонід. Ні, я не ревную, а люблю. Ревнують самці-звірі, вроді Трохима твого, а я хочу, щоб мій наближай товариш відносивсь до мене як до товариша. А раз ти любиш Трохима, то, розуміється, мої претензії...
Маруся. Господи! Ну що мені робить? Ну не можу я тобі сказать нічого! Я слово дала... Але я люблю тебе, тільки тебе.
Леонід. Але ж тобі неприємно було, що Трохим бачив?..
Маруся. Мені й зараз це неприємно. Страшенно неприємно! Я навіть боюсь... Ти бачив, яке в нього страшне лице було, бліде, перекошене?.. Ах, якби тут швидше... Я страшенно боюсь, що... Тільки ти не думай нічого. Я молю тебе... Ну, повір же ти мені...
2-е вікно. Баришня!.. Баришня!
Маруся (озирається). Що?
2-е вікно. Єжелі помощник буде ругаться, що ми співаєм, так ви за нас заступіться, а ми вам любимую вашу заспіваєм. Харашо?
Маруся. Добре, заступлюсь. (Одвертається). Вони страшенно милі... Ну, Леоніде, не треба буть таким...
Леонід. Ні, Марусю... ти любиш Трохима, його здоров'я, красу. Да, да, тільки ти сама цього не помічаєш...
Маруся. Леоніде! Ну, неправда ж це! Неправда, неправда!
З вікон тихо співають:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі, Плачуть, тужать козаченьки В турецькій неволі... 6
Леонід. Неправда? Ти це щиро говориш? Маруся. Ну, чим я можу доказать тобі? Чим? Леонід. Чим? (Пауза). Будь моєю жінкою. Тепер же, сьогодні...
Маруся (сумно). Ти хочеш цього? Добре. Тільки не тепер... Потім. Після побігу... Леонід. Чого після побігу?
Маруся. Так. Я хочу, щоб ми чистими пішли туди... Леонід. Це правда?
Маруся. О боже! Ти навіть цьому не віриш!.. Леонід. Я вірю. Прости мене...
Мовчання. Обоє задумані. З вікон співають:
Гей, ви, хлопці-запорожці, Сини вольной волі, Чом не йдете визволяти Нас з тяжкой неволі...
Маруся (задумливо). Як вони гарно співають... Страшенно люблю цю пісню. Уявляється Турція, полонені козаки, море... Запорожці були справжні герої...
Леонід (тихо). Марусю!
Маруся. Що, Леоніде?
Леонід. Я прийду цю ніч до тебе. Я не можу... Я хочу мать певність зараз. Мене мучить... Я не можу...
З хвіртки виходить Помічник.
Помічник (зачувши спів, задирає голову і кричить). А это что такое? Прекратить! Часовой, ты зачем смотришь? А вы, мерзавцы, я вам сейчас...
Маруся (поспішно). Господин Зелинский, господин Зелинский! Подождите, подождите! Это я попросила их спеть, я ужасно люблю, когда они поют, не ругайте их. А часовой совсем не виноват. Ей-богу, это я виновата, ругайте меня...
Публіка привітно посміхається, дивлячись на Марусю.
Помічник. Ну, положим, часовой виноват,— он не должен допускать пения. Впрочем, конечно, если вы просили, то ничего нет удивительного, если он забыл свои обязанности. Если уж я забыл... Ну, поручение ваше исполнил... Вы уж пеняйте на себя: я в точности передал ваши слова; он так побледнел, что я хотел уже доктора звать.