Бавдоліно спитав його, чи той збожеволів: він не може дозволити Гіпатії йти за гори, він хоче взяти її із собою. Та Ґаваґай сказав йому, що вже пізно, бо заки вони дійдуть туди, де, зрештою, вже переможно носяться гуни, гіпатії будуть уже хтозна-де. Відтак, подолавши свій пієтет до одного з Волхвів і поклавши йому руку на плече, він повторив останнє послання Гіпатії: вона б охоче на нього чекала, але першим її обов'язком є захистити їхнє дитя:
— Вона сказали: я завжди будуть мати зі мною дитя, яке нагадуватиме мені Бавдоліна. — Тоді, дивлячись на нього знизу догори: — Ти зробили дитя з цією жінкою?
— Не твоє діло, — невдячно сказав йому Бавдоліно. Ґаваґай замовк.
Бавдоліно все ще вагався, коли товариші наздогнали його. Він зрозумів, що їм він не може пояснити нічого — нічого такого, що вони могли б зрозуміти. Тоді спробував переконати самого себе. Усе було цілком розсудливо: ліс був уже у владі напасників, гшатії щасливо дісталися до схилів, де їх чекало спасіння, Гіпатія слушно віддала в жертву своє кохання до Бавдоліна заради любові до тієї ще не народженої крихітки, яку він їй подарував. Усе було так до болю розсудливо, що іншого можливого вибору не було.
— А мене ж попереджали, мосьпане Никито, що Деміург зробив усе тільки наполовину.
36. Бавдоліно і птахи Рух[134]
— Бідолашний, нещасний Бавдоліно, — сказав Никита, який так зворушився, що забув покуштувати свинячу голову, зварену в посоленій воді з цибулею та часником, яку Теофілакт зберігав цілу зиму в бочівці з морською водою. — Щоразу, як тобі випадало захопитися чимось правдивим, доля карала тебе.
— З того вечора ми скакали три дні й три ночі, не зупиняючись, без їжі й питва. Потім я дізнався, що друзі мої вдавалися до дивовижних хитрощів, щоб уникнути гунів, яких на багато миль можна було зустріти скрізь. Я їхав, куди мене вели. їхав за ними, а думав про Ґіпатію. Усе правильно, казав я собі, так усе і має бути. Хіба я справді міг взяти її з собою? Чи звикла б вона до незнайомого світу, покинувши невинність того лісу, знайоме тепло своїх обрядів і товариство посестер? Чи зреклась би вона своєї обраності, покликання відкупити божество? Я зробив би її невільницею, нещасливицею. Крім того, я ніколи не питав її, скільки їй років, може, вона двічі могла бути моєю донькою. Покидаючи Пндапецім, я мав, гадаю, п'ятдесят п'ять років, їй я здавався молодим і повним снаги, бо я був першим чоловіком, якого вона бачила, а насправді вік мій хилився вже до старості. Я б забрав у неї все, даючи натомість дуже мало. Я намагався переконати себе в тому, що все сталося так, як мало статися. А все мало статися так, щоб зробити мене нещасливим назавжди. Якби я з цим змирився, то, може, віднайшов би спокій.
— Тобі не хотілося вернутися назад?
— Хотілося щомиті, коли минули ті перші три дні безпам'ятства. Але ми заблукали. Ми поїхали не тим шляхом, яким приїхали сюди, ми безліч разів звертали, тричі перевалювали через ту саму гору, а може, то були три різні гори, але ми вже були неспроможні їх розрізнити. Орієнтуватися тільки на сонце було неможливо, а з нами не було ні Ардзруні, ні нашої мапи. Може, ми обійшли навколо ту велетенську гору, яка займає половину ковчега, і опинилися на другому боці землі. Відтак ми зосталися без коней. Бідолашні тварини були з нами з самого початку подорожі й постарілися разом з нами. Ми цього якось не помічали, бо в Пндапецімі не було інших коней, з якими їх можна було порівняти. Ті останні три дні поспішної втечі виснажили їх до краю. Поступово вони здихали, і для нас це було мало не Божою благодаттю, бо вони вельми розсудливо один за одним покидали цей світ у місцях, де не було ніякої їжі, і ми їли їхнє м'ясо, хоч його не так багато залишалося на їхніх кістках. Далі ми пішли пішки, калічачи ступні, і єдиним, хто не нарікав, був Ґаваґай, який коней ніколи не потребував, а на підошві його ноги був мозоль у два пальці завтовшки. Ми справді їли сарану, і то без жодного меду, на відміну від святих отців. Потім ми втратили Коландрина.
— Наймолодшого серед вас…
— Найнедосвідченішого. Він шукав поживи серед скель, запхав руку в якусь підступну діру, і його вкусила змія. Він ледве встиг попрощатися зі мною і прошепотів, щоб я був вірний пам'яті улюбленої його сестри, а моєї дорогої дружини, щоб вона жила принаймні в моїх спогадах. А я забув Коландрину, тому знову почув себе перелюбцем і зрадником їх обох — і Коландрини, і Коландрина.
— А тоді?
— А тоді все запалося у морок. Мосьпане Никито, за моїми розрахунками, я виїхав з Пндапеціма влітку року Божого 1197. У Царгород я приїхав у січні минулого року. Отже, поміж тим минуло шість з половиною років порожнечі, порожнечі в моїй душі, а може, і в цілому світі.
— Шість років ви блукали по пустелях?
— Рік, а може, два — хто б там рахував час? Після смерті Коландрина, десь через кілька місяців, ми опинилися у підніжжі кількох гір, не знаючи, як через них перебратися. Ми вирушили вдванадцятьох, а залишились ушістьох: шестеро людей і один одноніг. Одяг наш подерся, ми були виснажені й спалені сонцем, у нас залишалися тільки зброя і наші сакви. Ми подумали, що ми, певно, дійшли вже до кінця наших мандрів і нам судилося тут померти. Раптом ми побачили, як до нас мчить загін вершників. Вони були пишно вбрані, мали блискучу зброю, людське тіло і собачі голови.
— То були кіноцефали, тобто песиголовці. Значить, вони існують.
— Як існує Бог. Вони стали нас щось питати, гавкаючи, але ми не розуміли, тоді той, хто здався нам їхнім ватажком, усміхнувся нам — може, то була усмішка, а може, вишкір, який відкривав гострі собачі зуби — і віддав своїм людям якийсь наказ, а ті нас зв'язали і повели вервечкою. Відомою їм стежкою вони перевели нас через гори; відтак, після кількох годин переходу, ми спустились у долину, яка звідусіль оточувала ще одну, дуже високу гору з могутньою скелею, а над нею кружляли хижі птахи, які навіть здалеку виглядали велетенськими. Я згадав опис, колись давно почутий від Абдула, і впізнав фортецю Алоадина.
Так воно й було. Вельми звивистими сходами, видовбаними в камені, песиголовці повели їх під гору аж до того неприступного пристановища, і завели їх у замок, великий, мов ціле місто, де між вежами і колонами видніли висячі сади та галереї, закриті міцними решітками. їх передали іншим песиголовцям, озброєним батогами. Проходячи коридором, Бавдоліно краєм ока помітив з вікна щось на кшталт подвір'я між височенними мурами, де знемагало чимало юнаків, закованих в ланцюги, і згадав, як Алоадин готує до роботи своїх асасинів, накладаючи на них чари з допомогою зеленого меду. їх запровадили в пишну залу, де на вишиваних подушках сидів столітній старець з білою бородою, чорними бровами і похмурим поглядом. Майже півстоліття тому, коли взяли в полон Абдула, Алоадин уже був могутній, і досі він все ще верховодив над своїми невільниками.