Бо тим часом у місті Борон з Кіотом, яких попередили про небезпеку, подумали використати кіз, яких підготував Ардзруні для тієї своєї військової хитрості, яка серед білого дня нічого не могла дати. Вони примусили без'язиків вигнати сотні тварин з палаючими рогами на рівнину. Було літо вповні, трави вже досить висохли і зайнялися в одну мить. Море трави ставало морем полум'я. Борон з Кіотом, можливо, гадали, що полум'я всього лиш створить загорожу або віджене ворожу кінноту назад, але вони не врахували напряму вітру. Вогонь палав дедалі дужче, але поширювався в напрямі міста. Це, звісно, було на користь гунам, яким треба було всього лиш дочекатися, аж трави вигорять і попіл охолоне, і тоді перед ними відкривався вільний шлях для фінального наскоку. Але пожежа принаймні на годину трохи зупинила їхнє просування. Та гуни знали, що поспішати нікуди. Вони поставали на краях пожежі і, підносячи луки свої до неба, випускали стріли, які хмарою потьмарили небо, — вони летіли поза вогняний бар'єр, хоч гуни й не знали, чи чекають їх там вороги.
Одна зі стріл зі свистом упала зверху і вп'ялася в шию Ардзруні, і він звалився на землю з придушеним зойком на вустах, з яких полилася кров. Коли він підніс руки до шиї, щоб вирвати стрілу, то побачив, що вони вкриваються білястими плямами. Бавдоліно з Поетом нахилилися над ним і шепнули, що те ж саме діється з його обличчям.
— Бачиш, Соломон мав рацію, — казав йому Поет, — спосіб проти чорноти існує. Може, стріли гунів просякнуті отрутою, яка для тебе є панацеєю, бо скасовує вплив чорного каміння.
— Яка мені різниця — помру я білим чи чорним, — прохрипів Ардзруні і помер, а шкіра його все ще мала непевну барву. Але стріли падали вже так густо, що треба було забиратися з пагорба. Вони тікали до міста, а заціпенілий Поет казав:
— Кінець, я програв своє царство. Не можна надто покладатися на опір, що його чинитимуть панотії. Можна тільки сподіватися, що пожежа дасть нам досить часу. Збираймо свої речі й тікаймо. Шлях на захід все ще вільний.
Бавдоліна в ту мить займала тільки одна думка. Гуни ввійдуть у Пндапецім, знищать його, але шалений їхній біг тут не зупиниться — вони посунуть до озера і захоплять ліс гіпатій. Він мусить випередити їх. Але він не міг покинути своїх друзів, треба було знайти їх, зібрати речі, взяти деяку провізію і приготуватися до довгої втечі.
— Ґаваґаю, Ґаваґаю! — вигукнув він і відразу побачив коло себе свого вірного помічника. — Біжи на озеро, знайди Гіпатію — не знаю, як, але знайди — і скажи, щоб була готова, я прийду і врятую її!
— Я не знаю, як зробить, але я знайде її, — сказав одноніг і одним стрибком зник.
Бавдоліно з Поетом увійшли в місто. Новина про поразку вже дійшла сюди, жінки всіх племен, тримаючи дітей на руках, безцільно бігали по вулицях. Перестрашені панотії, які думали, що вже вміють літати, кидалися в порожнечу. Але їх вчили опускатися згори вниз, а не витати в небі, і вони відразу падали на землю. Дехто намагався розпачливо махати вухами, щоб рухатись у повітрі, але вони безпомічно падали і розбивалися об скелі. Друзі знайшли Коландрина, який був у розпачі через те, що муштра його виявилася невдалою, знайшли Соломона, Борона й Кіота, які спитали про решту.
— Вони загинули, мир душам їхнім, — сердито мовив Поет.
— До наших помешкань, швидко, — гукнув Бавдоліно, — а тоді на захід!
Діставшись до помешкань, вони взяли, що могли. Поспіхом сходячи вниз, навпроти вежі вони побачили, що там метушаться євнухи, вантажачи на мулів свої дібра. Праксей зустрів їх, блідий від злості:
— Диякон мертвий, і ти це знав, — сказав він Бавдолінові.
— Мертвий, чи живий — ти однаково зараз би тікав.
— Ми йдемо. Діставшись до ущелини, ми закидаємо її камінням, і шлях до царства Пресвітера буде закритий назавжди. Хочете йти з нами? Але тоді мусите погодитись на наші умови.
Бавдоліно навіть не спитав його, які це умови.
— Та що мене обходить той твій клятий Пресвітер Йоан, — загорлав він, — я маю журитися про когось іншого! Ходімо, друзі!
Друзі аж остовпіли від здивування. Відтак Борон з Кіотом визнали, що правдивою їх ціллю було знайти Зосиму з Ґрадалем, а Зосима в царство аж ніяк не потрапив і не потрапить уже ніколи; Коландрино та Бойді сказали, що з Бавдоліном вони прийшли і з ним же вони підуть геть; Соломон зауважив, що його десять племен можуть бути як по той, так і по цей бік цих гір, тому для нього будь-який напрям цілком годиться. Поет не сказав нічого — він немов зовсім втратив волю, і хтось інший мусив взяти поводи його коня, щоб він рушив з місця.
Коли вони вже налаштувалися тікати, Бавдоліно побачив, як до них іде один із вкритих серпанком помічників Диякона. Він ніс шкатулку:
— Це полотно з його обрисами, — мовив він. — Він хотів, щоб його взяв ти. Використай його на добро.
— Ви теж тікаєте?
Той сказав:
— Тут бути чи там, якщо якесь "там" є, — для нас однаково. Нас чекає доля нашого володаря. Ми зостанемось тут, щоб заразити гунів.
Тільки-но вони опинилися за містом, як перед Бавдоліном відкрилося страхітливе видовище. У напрямі синіх пагорбів виблискувало полум'я. Частина гунів із самого ранку чомусь почала обходити поле бою, це зайняло їм кілька годин, і вони дійшли вже до озера.
— Мерщій, — розпачливо волав Бавдоліно, — усі туди, чвалом!
Інші не розуміли.
— Чому туди, якщо вони вже там? — питав Бойді. — Радше сюди, бо залишився єдиний вільний шлях, на південь.
— Робіть, що хочете, а я іду, — загорлав Бавдоліно, сам не свій від розпачу.
— Він збожеволів, їдьмо за ним, щоб він не зробив собі чогось, — благав Коландрино.
Але Бавдоліно був уже далеко попереду них і, вигукуючи ім'я Гіпатії, мчав навстріч вірній смерті.
Після півгодини лютої їзди навскач він зупинився, помітивши метку постать, яка мчала йому назустріч. Був то Ґаваґай.
— Ти не турбуються, — сказав він. — Я бачило її. Вона тепер у безпеці.
Але дуже швидко чудова ця новина стала новим джерелом розпачу, бо ось що розповів Ґаваґай: гіпатій завчасно попередили про наїзд гунів сатири, які зійшли зі своїх пагорбів, зібрали їх і, коли прибіг Ґаваґай, уже вели їх із собою туди, по той бік гір, де вони добре знали місцевість і куди гунам ніколи не вдалося б проникнути. Гіпатія чекала на вістку від Бавдоліна до останнього і не хотіла вирушати, поки не дізнається щось про його долю, хоч як подруги тягли її за руки. Діставши вістку від Ґаваґая, вона заспокоїлась, усміхаючись крізь сльози, сказала йому, щоб той попрощався за неї з Бавдоліном, доручила йому сказати, щоб він тікав, бо життя його в небезпеці, а тоді, тремтячи і схлипуючи, передала останнє своє слово: вона кохає його, і вони ніколи більше не побачаться.