— Цього ніколи не було,—здивовано якось сказала матушка, але потім, злякавшись своєї сміливости, змовкла.
— "Я звертаюсь до вашого сумління, схаменіться! Ваше серце, коли воно не камінь, мусить заговорити інакшими словами, бо каяття не гріх. Подумайте, що скажуть ваші батьки? Ви їх завчасно спихнете в могилу". —"Ви тільки коротше,—перебив ваш син мене не підіймаючи голови.—Ви казання, справді, таки добре говорите. Може, будете роз'їздити з нами та виступати на мітингах? Правда в нас не церква. Але кажіть, за чим прийшли?..."—"Я прийшов до вас, як до власть імущого, припиніть виселення! не позбавляйте мене старого —притулку!.."—"Житимете в сторожці".—"Уважте мені, я завжди був найкращим другом вашому батькові". Але при цих словах він спалахнув, я побачив, як зачервоніли йому вуха, і тихо прошепотів: "Коли ви зараз не вийдете, я вас накажу вивести..." Господь з ними! Я вийшов сам. Тепер я живу в сторожці... Може ваше заступництво поможе мені?
Мені шкода було благочинного, але, що я міг сказати?
— Він мене не послухає.
Чай так і захолонув на столі, бо благочинний, по-своєму зрозумівши мою відповідь, поїхав назад. Мені боліла голова. Невже це справді могло статися? Мені не вірилось, що то мій син, бо я зовсім не знав його. Я сходив до замку, щоб послухати розмови людей і обережно розпитати про те, що робиться у волості. Одного дядька я одвів набік і спитав про Поповича, що орудує у волості.
— Правда, він не білявий, ні?..
Дядько, помітивши моє зворушення, якось тепло ударив по плечі й сказав:
— Та то ж, батюшко, ваш син... Попович наш.
— ПрощавайтеІ—сказав я людям.
Вузькою стежкою, схованою в ліщині, я ішов до себе на гору. Позолочена місячним сяйвом, суворо біліла церква. Було вже пізно. На вікна падало проміння і, коли я глянув на холодні вилиски, мені здалося, що раптом у середині щось засвітилось. Зараз я знаю, що це сталось через надзвичайне напруження нервів. Мле тоді надприродній страх охопив мене. Я ввійшов обережно в дім і зняв із цвяху ключі, щоб одімкнути церковні двері. Кому доводилось бувати в такий час у церкві? Тепер би я не відчув незвичайної краси місячного світла, що лягало вузькими плитами на
поміст, але тоді пахощівоску, тлін мерців, яких заносять сюди на ніч, напівтемрява, обличчя святих, що поховались у тіні,—все занесло мене далеко від усього того, що казало про перебування на землі. Я забув, що ці ікони створив звичайний сільський маляр,—вони в присмерках похмурих мурів стали живими людьми. Я чув шелестіння їхніх сандалій і боявся підвести голову... Це була якась галюцинація! Я впав навколішки, припавши чолом до холодного каменю.
Не знаю, чого я просив, чому я молився. Зоря підвела мене на ноги. Боячись, щоб мене ніхто не побачив, я вийшов із церкви. А через півгодини я виїздив із нашого двору на возі, певний, що за години молитви син змінився.
Дядьки мені проказали, де живе Попович. Кінь мій спинився біля дому благочинного.
Садиба отця Мегейди прекрасна: широкі палісадники, багато квітів, великий садок, пасіка, хазяйство краще, ніж в іншого поміщика. Хоч було ще рано, бо доїхав я дуже швидко, але в садибі було повно людей. Біля воріт стояли три підводи з плугами. З комори на вози клали лантухи із зерном,—мабуть, лагодились сіяти. Всі були заклопотані роботою і ніхто не звернув на мене уваги. Але я зразу впізнав високу постать Сергія. Він був, справді, у піджачку, що дуже витерся на ліктях. Я підійшов до нього.
— Сину!
Він повернувся. Обличчя йому стало якесь змучене, він тихо й досадливо сказав:
— Ходімте в садок!
Раптова зустріч на обох нас вплинула.
— Ну, про віщо ж ми балакатимемо?—спитав він, ніяково посміхаючись.—Проте, це добре, що ви приїхали.—Яле я бачив, що він сказав неправду, бо я йому заважав. Дорогою в мене чомусь склалась думка, що син зустріне мене з обіймами і буде радий, як і я.
— Мабуть, хтось із предків наших великий гріх учинив, коли на мою голову падає така кара. Сину!— скрикнув я,—ти хоч би чемніше поводився зі мною. Ти не сказав і "здрастуй". Хто тобі дав таке жорстоке серце? Хіба я тобі не друг, хіба я ворог?
— Тату, а скажіть по-правді, до вас благочинний приїздив?
Це запитання завдало мені великого болю. Пам'ятаю, 5ЇК спалахнула і зашуміла мені кров, як раптом пересохло в горлі, і я не міг одразу сказати й слова.
— Невже ти думаєш, що я приїхав тільки тому, що в мене просить допомоги благочинний? Я ж тебе люблю... Ти ж єдине, що є дорогого в мене... Я ти одрікся, забув...
Багато з того, що казано тоді, не хочеться писати. Надто важко... Син випростався і, глянувши мені просто в очі, сказав:
— Тату!—Я не впізнав його голосу. Одна тільки крапля тепла змінила його зовсім.—Послухайте мене, що я вам скажу! Може, ви не розумієте. Я ступив на той шлях, де мені ніхто не мусить заважати. Ну, от, ей ж знаєте, в манастирі людина мусить одрікатись од усього. Та це не те... Уявіть, що я тільки обов'язок, що я вмер... що мене у вас не було... Ви помиріться з такою думкою... Ну, знаєте, буває так, умер син... Я я звичайний собі чоловік, який разом з іншими одбирає ругу в благочинного, землю у багатих дядьків...— Він хвилювався, через те його думка йшла дуже непослідовно. В останніх словах, що стали сухі, почувалась незрозуміла мені злість.
— Сину! боюся я, що втрачу тебе на цім шляху, небезпечний він... Ти ворогів і так собі нажив... Зараз із твого наказу заарештовано ні в чім неповинних людей, мені оповів про це дядько, якого я підвозив.
— Неповинних?! Ворогів!—Очі йому заморозив холод,—вперше на обличчя я вловив новий вираз, з якого можна було взнати затамовані муки, безсонні ночі, передбачити завчасну сивину. — Яке ви право маєте говорити так?
Він був дуже змучений.
— Голубе, не хвилюйся, сядь біля мене.—Я жалкував за свої слова. Важке зідхання вирвалось йому з грудей, коли він стомлено сів біля мене. Я погладив йому руку. Хотілось заспокоїти його, щоб загоїти ту болючу рану, якої я торкнувся. У таку хвилину людей краще кидати або самотніми або не помічати їхнього стану. Я не дивився на нього, бо мій погляд зробив би його іншим. Він оповів мені про свої муки.