Вотрен відступив на два кроки і уважно глянув на Вікторину.
– Оце-то історія! – вигукнув він так глузливо, що дівчина почервоніла. – Цей юнак дуже милий, правда ж? – додав він. – Ви подали мені ідею, люба дитино. Я ощасливлю вас обох.
Пані Кутюр взяла свою вихованку під руку і повела геть, кажучи їй на вухо:
– Що з вами, Вікторино, я не впізнаю вас сьогодні.
– Я не хочу, щоб у мене в домі стріляли з пістолетів, – сказала пані Воке. – Ви ж налякаєте всіх сусідів, та ще й поліція прийде.
– Добре, заспокойтеся, матусю, – відповів Вотрен, – Тихо, тихо, все гаразд, ми підемо в тир.
Він вернувся до Растіньяка і фамільярно взяв його під руку.
– Якщо я доведу вам, що за тридцять п’ять кроків п’ять разів підряд влучу з пістолета у винового туза, ви й тоді будете кокошитись? Ви, здається, забіяка й по-дурному дасте себе вбити.
– Ви вже відступаєте? – сказав Ежен.
– Не збурюйте мені жовчі, – відповів Вотрен. – Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам, – сказав він, показуючи на лавку, пофарбовану в зелений колір. – Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви – милий хлопчисько, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, слово… Дури… – тьху, чорт! – слово Вотрена. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом я вас знаю, як свої п’ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди. – Він показав на круглий стіл.
Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його зичливцем.
– Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер, – вів далі Вотрен. – Ви занадто цікаві, хлопче. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Мені не поталанило. Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім. Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені до душі. Цим я все дозволю, вони можуть надавати мені стусанів, і я навіть не крикну: "Стережись!" Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину – однаково що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншої ради, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні, та ще й італійською мовою! Ото був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є. Хіба це не захоплююча гра – битися одному проти всіх і перемагати? Я багато міркував про безладдя сучасного соціального ладу. Дуель, голубе, – це дитяча забавка, безглуздя. Коли один із двох мусить загинути, треба бути йолопом, щоб здатися на волю випадку. А що таке дуель? Орел чи решка – ось що. Я влучаю у винового туза п’ятьма кулями підряд, одна на одну, та ще й з тридцяти п’яти кроків! Маючи такий талант, здається, можна бути певним, що вб’єш супротивника. А от я стріляв у одну людину з двадцяти кроків і схибив. Той дивак ніколи в житті не тримав у руках пістолета. Дивіться, – сказав студентові цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи свої волохаті, як ведмежа спина, груди, вкриті якоюсь гидкою рудою шерстю, що викликала жах і огиду. – Помацайте, отой молокосос таки підсмалив мені хутро, – промовив він, вкладаючи палець Растіньяка в заглибину на своїх грудях, і додав: – Але тоді я був дітваком, мені було, як тепер вам, двадцять один рік. Я ще вірив у дещо, у жіноче кохання, в цілу купу всяких дурниць, яких ви ще накоїте. Могло статися, що ми з вами билися б, правда ж? Можливо, ви мене вбили б. Припустімо, я лежу в могилі; а куди подітися вам? Довелося б тікати в Швейцарію, жити на татусеві гроші, а їх немає. Тепер я вам намалюю ваше становище, але зроблю це з висоти своєї переваги, бо добре вивчив життя на цьому світі і впевнився, що є тільки два виходи: тупа покора чи бунт. Я особисто не корюся нічому, – зрозуміло? А чи знаєте ви, зважаючи на ваш теперішній розмах бажань, що потрібно вам? Мільйон, та ще й негайно. Без цього ми з нашою голівкою можемо попасти в сіті Сен-Клу, щоб пересвідчитись, чи є Господь Бог. Так ось, цей мільйон я вам дам. – Вотрен замовк і поглянув на Ежена. – Ага! Тепер ви вже лагідніше дивитеся на милого дядечка Вотрена. Почувши слово "мільйон", ви стали схожі на дівчину, якій сказали: "Сьогодні ввечері", і вона чепуриться, облизуючись, мов кішечка після молочка. Чудово. Отже, вперед? Пліч-о-пліч. Ось ваш рахунок, юначе. Там, у провінції, у нас є татусь, матуся, старенька тітка, дві сестри (вісімнадцяти й сімнадцяти років), двоє малих братів (п’ятнадцяти і десяти років) – он яка команда. Тітка виховує ваших сестер. Кюре дає уроки латини братам. Сім’я частіше перебивається на варених каштанах, ніж на білому хлібі, татусь береже свої штани, у матусі щонайбільше одна сукеночка на зиму і одна на літо, сестри ходять абияк. Я все знаю – бував на півдні. Мабуть, саме таке становище і у вас; якщо вам надсилають тисячу двісті франків на рік, то земелька ваша дає не більше трьох тисяч. Але в нас є куховарка і служник, – треба ж хоч про людське око зберігати пристойність, бо тато все-таки барон. Що ж до нас особисто, то ми честолюбні. Босеани – нам рідня, а ми ходимо пішки; жадаємо багатства, а не маємо жодного су; їмо вариво матусі Воке, а полюбляємо розкішні обіди в Сен-Жерменському передмісті; спимо на убогому ліжку, а мріємо про палац! Я не засуджую ваших бажань. Честолюбство властиве не всім, серденько. Спитайте в жінок, які чоловіки їм більше подобаються, – честолюбні. У честолюбців більше сили, в них кров багатша на залізо, серце гарячіше, ніж в інших чоловіків. А жінка в розквіті свого життя почуває себе такою гарною і щасливою, що віддає перевагу чоловікові, обдарованому великою силою, хоча б ця сила загрожувала розчавити її. Я перелічив усі ваші бажання, щоб поставити вам одне запитання: у вас вовчий апетит, гострі зубки; як нам роздобути собі добрий кусень? Насамперед треба проковтнути Кодекс законів – заняття нецікаве, і нічого воно не навчає. Проте це потрібно. Хай так. Припустімо, ми стаємо членом суду, а потім головою суду присяжних, і тоді ми випалюємо З.К.[10] на плечі бідолах, які кращі за нас, і тим доводимо багатіям, що вони можуть спати спокійно. Це не весело, та й неабияка морока. Спочатку – два роки тинятися в Парижі, дивитися на солоденьке, до якого ми такі ласі, не сміючи його торкнутись. Весь час бажати й не задовольняти своїх бажань – річ дуже обтяжлива. Якби ви були немічні й мали темперамент молюска, то вам можна було б нічого не боятись; але кров у вас лев’яча, гаряча й апетит такий, що примусить робити двадцять дурниць на день. Отже, ви зазнаєте муки, найтяжчої з усіх, якими тільки всеблагий господь наповнив пекло. Припустімо, що ви будете розважливі, питимете молоко й писатимете елегії. Тоді, які б великодушні ви не були, вам після поневірянь і злиднів, від яких і собака сказиться, доведеться починати з помічника прокурора десь у провінційній глушині, де уряд кине вам тисячу франків на рік, а це все одно що пісний суп м’ясниковому псові. Гавкай на злодіїв, обороняй багатих, посилай на гільйотину відважних людей. Красненько дякую. Якщо у вас немає протекції, то так і згниєте у вашому провінційному трибуналі. В тридцять років ви будете суддею й одержуватимете тисячу двісті франків на рік, якщо до того часу не викинете суддівської мантії на смітник. Років у сорок одружитеся з якою-небудь дочкою мірошника, взявши за нею тисяч шість ліврів ренти. І слава богу! Маючи покровителів, ви в тридцять років станете провінційним прокурором, діставатимете тисячу екю платні і одружитесь із дочкою мера. Якщо ж ви вчините яку-небудь дрібну політичну підлоту, наприклад, прочитаєте на виборчому бюлетені Віллель замість Манюель – адже ці прізвища римуються, і совість може бути спокійна, – тоді ви в сорок років вискочите в генерал-прокурори і зможете стати депутатом. При цьому затямте собі, любий хлопчику, що в нас на сумлінні вже чимало гріхів, що ми двадцять років терпіли прикрощі й нестатки, а наші сестри постаріли в дівках. Крім того, маю честь звернути вашу увагу на те, що у Франції тільки двадцять генерал-прокурорів, а претендентів на цю посаду двадцять тисяч; серед них є й такі молодчаги, що ладні продати жінку й дітей, аби піднятися хоч на одну зарубку. Якщо таке ремесло вам не до вподоби, пошукаємо чогось іншого. Чи не хоче барон де Растіньяк стати адвокатом? О, чудово! Треба скніти десять років, витрачати по тисячі франків на місяць, мати бібліотеку, приймальню, бувати в світі, молоти язиком, прикладатися до мантії повіреного, щоб одержувати від нього справи, плазувати в суді. Я б не заперечував, якби ця професія вас до чогось довела. Але знайдіть мені в Парижі хоч півдесятка адвокатів віком п’ятдесят років, які заробляли б більше ніж п’ятдесят тисяч франків на рік. Ет, краще вже стати піратом, ніж приректи себе на таку мізерію. До того ж де взяти на це грошей? Невеселе діло. У вас є ще одна можливість – посаг за жінкою. Хочете одружитися? Для вас це однаково, що почепити собі камінь на шию; та й якщо ви одружитесь заради грошей, де ж тут почуття честі, шляхетне походження? Краще сьогодні ж підняти бунт проти умовностей людської моралі. Одружитися з розрахунку – означає звиватися змією перед жінкою, лизати ноги її матері, чинити такі підлоти, що й свині гидко. Тьху! І хоч би ви принаймні знайшли в цьому щастя. Але в такому шлюбі ви станете жолобом для спуску нечистот. Краще вже воювати з чоловіками, ніж боротися з власною дружиною. Ви, юначе, на роздоріжжі життя – вибирайте шлях. А втім, його вже обрано; ви побували в кузини де Босеан і відчули, що таке розкіш. Ви відвідали й пані де Ресто, дочку батечка Горіо, і побачили, що таке парижанка. В той день, коли ви повернулись від неї, на вашому лобі написано було одне слово, і я легко його прочитав: пробитися! Пробитися за всяку ціну! Браво, сказав я, цей молодець мені до душі. Вам були потрібні гроші. Де їх узяти? Ви пустили кров вашим сестрам. Усі брати, більше чи менше, обдирають своїх сестер. Хтозна, як вам пощастило вирвати ці півтори тисячі франків з такої глушини, де каштанів більше, ніж золотих монет, але ці гроші розлетяться, мов порох на вітрі. Що робити тоді? Може, ви збираєтеся працювати? Але праця, як ви її уявляєте, дає на старість людям, подібним до Пуаре, хіба що куточок у пансіоні матусі Воке. П’ятдесят тисяч юнаків, що перебувають у вашому становищі, прагнуть якнайшвидше розбагатіти. Ви тільки один із багатьох. Зважте, які зусилля вам доведеться робити, який запеклий бій витримати. Ви пожиратимете один одного, наче павуки в банці, бо ж немає п’ятдесяти тисяч прибуткових посад. Чи знаєте ви, як тут прокладають собі дорогу? Блиском генія або підлою спритністю. Треба врізатись у цю людську масу, як гарматне ядро, або закрастися, як чума. Чесністю не доб’єтеся нічого. Перед могутністю генія всі схиляються: його ненавидять і намагаються очорнити, бо він усе бере не ділячись, але йому скоряються, коли він стоїть твердо; одне слово, перед ним схиляються, якщо не вдалося затоптати його в багно. Підлота – скрізь, талант – рідкість. Отож підлота стала знаряддям незліченної кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря. Ви побачите жінок, які витрачають десять тисяч франків на туалети, хоч їхні чоловіки одержують усього шість тисяч франків. Ви побачите урядовців з платнею тисяча двісті франків на рік, які купують маєтки. Ви зустрінете жінок, що продають себе задля прогулянки в кареті із сином пера Франції, бо в ній можна їхати середньою алеєю в Лоншані. Ви вже бачили, як цей дурень, батечко Горіо, змушений був оплатити вексель своєї дочки, хоч її чоловік має п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Закладаюся, що ви не ступите й двох кроків у Парижі, не наразившись на диявольські махінації. Ставлю свою голову проти оцього корінця салати, що ви гірко розчаруєтесь у першій жінці, яка вам сподобається, хоч би вона була молода, гарна й багата. Всі вони порушують закони, воюють з чоловіками з усякого приводу. Я б ніколи не скінчив, якби схотів розповісти про всі ті махінації, до яких удаються заради вбрання, коханців, дітей, заради домашніх потреб або з гонору, але рідко з добрих намірів. Ось чому людина чесна – усім ворог. А як ви гадаєте, що таке чесна людина? В Парижі чесна людина – це той, хто діє мовчки і ні з ким не хоче ділитися. Я не кажу про тих бідолашних ілотів, які роблять чорну роботу, ніколи не отримуючи за неї винагороди, я називаю їх небораками Господа Бога. Безумовно, тут панує чеснота в повному розквіті своєї дурості, але тут панують і злидні. Уявляю собі, як скривилися б оці праведники, коли б Господь Бог їм устругнув штуку й відмінив Страшний Суд. Отже, якщо ви хочете швидко забагатіти, треба вже бути багатим або ж удавати такого. Щоб забагатіти, треба ставити у грі великі куші, а будеш скупитися – пиши пропало. Якщо серед представників сотні професій, вам доступних, знайдеться чоловік десять, котрі швидко добиваються успіху, їх називають злодіями. Робіть висновок самі. Ось вам життя таке, як воно є. Не краще, ніж кухня – так само смердить, а коли хочеш щось зладити, брудни руки, тільки по тому вмій добре змити з них бруд: оце вам і вся мораль нашої доби. Якщо я так дивлюся на світ, то маю на це право – я його знаю. Ви думаєте, я його засуджую? Анітрохи. Він завжди був такий. Моралісти ніколи не змінять його. Людина недосконала. Вона буває то більш, то менш лицемірною, а дурням здається, що одна людина моральна, а інша – ні.