— Ой, не побачу більше!
Прусське резервне військо (чім.).
— 1 нічого не вдієш!
— Хай тебе матір божа стереже і боронить...
— Будь здорова, пильнуй хати. Жінка з плачем обхопила його за шию.
— Хай тебе бог наставляє.
Надходить остання хвилина. Вереск, плач і лемент жінок на кілька хвилин заглушує все. "Бувайте здорові! Бувайте здорові!" Але ось солдати вже відділені від безладної юрби: вони утворюють чорну збиту масу, котра формується в квадрати, прямокутники і починає рухатися з чіткістю і точністю машини. Лунає команда: "Сідай!" Квадрати і прямокутники ламаються посередині, втягуються довгими вузькими смужками до вагонів і зникають у їх глибині. Вдалині свище паровоз і викидає клуби сивого диму. Тепер він дихає, як дракон, пускаючи під себе струмені пари. Жіночий лемент зливається в один суцільний зойк, сягаючи найвищої межі. Одні затуляють очі фартухами, другі витягують руки до вагонів. Плачливі голоси вигукують імена чоловіків і синів.
— Будь здоров, Бартеку! — волає знизу Магда.— Та не лізь туди, куди тебе не просять! Хай тебе матір божа... Прощавай! О господи!
— Пильнуй хати! — озивається Бартек.
Ланцюг вагонів раптом здригнувся; вони стукнулись один об одного і рушили.
— Та пам'ятай, що маєш жінку й дитину! — гукала Магда, тюпаючи за поїздом.— Прощавай, во ім'я отця, і сипа, і святого духа. Будь здоров!..
Поїзд ішов усе швидше, везучи воїнів з Пригнобленого, з обох Кривд, з Недолі і з Нужденного,
II
В один бік повертається до Пригнобленого Магда з юрбою жінок і плаче, в другий бік світу рветься в сиву далечінь поїзд, наїжений багпетами, а в ньому — Бартек. Сивій далині не видно кінця-краю. Пригноблене теж лише мріє. Тільки липа сіріє та шпиль костьолу мигтить золотом, по ньому грає сонце. Незабаром і липа розпливлась, а золотий хрест світився, як блискуча цятка. І поки вона ясніла, Бартек весь час дивився на неї, а коли згасла, його пойняла невимовна журба. Напала на Бартека неміч, він відчував, що гине. Тоді він став дивитись на унтер-офіцера, бо, крім бога, не було над ним вищої влади. Що тепер з ним станеться, то вже клопіт капрала; а Бартек нічого не знає й нічого не розуміє. Капрал сидить на лаві й, затиспув-ши між коліньми рушницю, курить люльку. Дим раз у раз, мов хмара, пропливає перед його сердитим і похмурим обличчям. На це обличчя дивляться не тільки Бартекові очі: дивляться на нього всі очі з усіх закутків вагона. В Пригнобленому чи в Кривді кожен Бартек чи Войтек сам собі пан, кожен мусить думати про себе й за себе, а тепер на це є капрал. Скаже їм диви-7 тись праворуч — дивитимуться праворуч, скаже ліворуч — дивитимуться ліворуч. Кожен питає його поглядом: "Ну, а що з нами буде?" А він і сам знає стільки, скільки й вони, і радий був би, щоб якесь начальство дало йому відповідний наказ або роз'яснення. Зрештою ці селяни явно бояться про щось питати, бо зараз триває війна з цілим апаратом військових судів. І що там можна, а чого не можна — невідомо. Принаймні невідомо їм, але їх лякає самий звук таких слів як Kriegsgerichtяких вони навіть добре не розуміють, а через те ще більше бояться.
В той же час вони відчувають, що цей капрал їм ще потрібніший, ніж на маневрах під Познанню, бо він один усе знає, він за них думає, а без нього ні кроку. Тим часом капралові, мабуть, набридло тримати рушницю, і він кинув її Бартекові. Бартек спритно вхо-
Військовий суд (нім.).
пив рушницю, затамував дух, витріщив очі й дивився на капрала, мов на райдугу, проте мала йому від цього втіха.
Ой, мабуть, щось погане чути, бо й капрал, як з хреста знятий. На стапціях спів і крик; капрал командує, метушиться, лається, щоб показати себе перед начальством, але, як тільки поїзд рушить, всі затихають і він затихає. Для нього тепер світ теж має дві сторони: одна ясна і зрозуміла — це його хата, жінка і постіль; друга темна, без просвітку темна — це Франція і війна. В нього, як і у всієї армії, запалу стільки, що він охоче порачкував би назад. Пригнобленських вояків поймав той самий "запал", тим більш очевидний, що був він не в душі у солдатів, а на спині: кожний ніс на плечах ранець, шинелю та інший військовий обладунок, отож кожному було важко.
Тим часом поїзд фукав, гримів і летів у даль. На кожній станції до нього чіпляли нові паровози й вагони. На КОЖЕІЙ станції тільки й видно було каски, гармати, коней, багнети піхотинців та прапорці на піках уланів. Повільно надходив тихий вечір. Сонце розлилось величезною червоною зорею, високо в небі пливли зграї дрібних хмарок з зачервонілими краями. Поїзд нарешті перестав забирати на стапціях нові вагони з людьми, двигтів тільки і невпинно летів уперед, в червоний захід, немов у море крові. З відчинених дверей вагона, в якому сидів Бартек з іншими пригнобленцями, видно було великі й малі села та містечка, верхи церков, лелек, що стояли в гніздах на одній нозі, окремі хати, вишневі садки. Все це пролітало миттю, і все було червоне. Солдати стали сміливіше перешіптуватись між собою, бо унтер, підклавши під голову торбу, заснув з порцеляновою люлькою в зубах.
Войцех Гвіздала, селянин з Пригнобленого, що сидів коло Бартека, торкнув його ліктем:
— Бартеку, слухай-но!
Бартек обернув до нього обличчя з замисленими вирячкуватими очима.
— Чого ти дивишся, як теля, що йде на заріз?..— шепотів Гвіздала,— Та ти, бідолахо, і справді йдеш на заріз, і напевне...
— Ой, ой! — застогнав Бартек.
— Боїшся? — спитав Гвіздала.
— А як же не боятись?..
Зоря стала ще червоніша. Показуючи на неї рукою, Гвіздала шепотів далі:
— Бачиш оте світло? Знаєш, дурню, що воно таке? То кров. Тут Польща, ніби наш край. Розумієш? А ген там далеко, де так палає, то і є Франція...
— А скоро ми туди доїдемо?
— А ти так поспішаєш? Кажуть, що дуже далеко, але ти не турбуйся, французи нас зустрінуть...
Бартек став важко крутити своїм пригнобленським мізком. За хвилину він спитав:
— Войтеку?
— Чого?
— Приміром сказати, що воно за народ, ті французи?
Для Войтекової вченості це було однаково що глибока яма, в яку легше впасти сторч головою, ніж вилізти назад. Він знав, що французи — то французи. Чув щось про них від старих людей, нібито французи завжди всіх побивали; знав також, що то якісь зовсім чужі люди. Але як було розтлумачити Бартекові, щоб і він знав, наскільки вони чужі?