Були в мене й інші бажання, проте жодне з них не захопило мене ось так по-справжньому, як бажання перетворитися з людини на горобця!..
Я сидів на лавочці нерухомо, зосереджено, думаючи тільки про єдине: "Швидше, швидше перетворитися на горобця". Я чекав, коли настане ця мить, з такою силою, з якою не чекав навіть приходу літніх канікул. А те, що на подвір'ї ось-ось мав з'явитися Мишко Яковлєв, тільки подесятерило мої сили й бажання.
Спочатку я сидів на лавочці просто так, як сидять всі звичайні люди, і не відчував чогось особливого. У голову, як і досі, лізли всілякі неприємні людські думки: і про двійку, і про арифметику, і про Мишка Яковлєва, але я гонив ці думки. Я вважав, що коли вже вирішив твердо перетворитись на горобця, то й думати треба виключно про щось горобине. Через деякий час я помітив, що в мене в голові, нарешті, замість людських думок почали виникати й нелюдські. Наприклад, мені раптом закортіло трошки поцвірінькати, як горобці.
Слідом за думками почали виникати самі по собі і дивні бажання й наміри: то мені хотілося пурхнути з лавочки й трохи політати, а то посидіти на самому вершечку берези чи хоч трохи пожити у шпаківні…
А коли я, за звичкою, спробував знову подумати про що-небудь людське, то в мене, на мій подив, цього разу нічого не вийшло. Арифметика здалася мені безглуздим заняттям. Двійка чомусь зовсім перестала мене турбувати і втратила будь-яке значення, а Мишко Яковлєв став мені уявлятися не знаменитим на цілу школу відмінником, а якимось незграбним і нещасним створінням, котре не вміє навіть робити такої простої речі, як літати в повітрі.
Саме в цей час у мене по ногах почали повзати мурашки. Вони повзали чимраз швидше і швидше. Потім забігали по спині, по руках, по всьому тілі. Раптом зовсім несподівано мені захотілося подзьобати вівса. Так! Так! Вівса! Нечищеного, сирого вівса! І щоб він лежав на землі у пилюці. І щоб його було багато. Загалом, стільки, щоб я міг наклюватися досхочу.
Сиджу я на лавочці із заплющеними очима, по тілі в мене мурашки, як оглашенні, бігають, точнісінько як наші хлопці на великій перерві, а я сиджу й думаю: "Цікаво, що мають означати ці мурашки і цей овес? Мурашки — це ще мені зрозуміло, це я, напевне, ноги одсидів, а до чого тут овес?"
Я навіть мамину вівсяну кашу на молоці з варенням їв удома без будь-якого задоволення. Чому ж мені хочеться сирого вівса? Я ж таки людина, а не кінь! Сиджу, думаю, гадаю, проте нічого сам собі пояснити не можу, бо очі в мене щільно заплющені, і від цього в голові зовсім темно й неясно.
Тоді я подумав: "Чи не скоїлося зі мною чогось такого…" — і вирішив оглянути себе з ніг до голови…
Затамувавши подих, я ледь-ледь розплющив очі і спершу глянув на свої ноги. Дивлюсь — у мене замість ніг, узутих у черевики, босі горобині лапи, і цими лапами я стою босоніж на лавочці як справжнісінький горобець. Я розплющив очі ширше, дивлюсь — замість рук у мене крила. Розплющую очі ще ширше, кручу головою, дивлюся — ззаду стирчить хвіст. Це що ж виходить? Виходить, що я все ж таки перетворився на горобця!
Я — горобець! Я більше не Баранкін! Я справжній, справжнісінький, звичайнісінький горобиний горобець.
То ось чому мені так раптом забажалося вівса: овес — улюблена їжа коней і горобців! Усе зрозуміло! Ні, не все! Це що ж виходить? Виходить, моя мама казала правду. Виходить, коли по-справ-жньо-му захотіти, то можна всього досягти!
Оце-то відкриття! Про таке відкриття варто, мабуть, процвірінчати на ввесь двір. Та що там на ввесь двір — на все місто, навіть на весь світ!
Я розпростав крила! Я випнув груди! Я повернувся в бік Костя Малиніна — і завмер з роззявленим дзьобом.
Мій друг Кость Малинін і далі сидів на лавочці, як звичайнісінька людина… Костю не вдалося перетворитися на горобця! От тобі й раз!
ПОДІЯ ДЕСЯТА
Що горобиною мовою означає…
Костю Малиніну не пощастило перетворитися на горобця!
Він дувся, мружився, весь час обмацував себе руками, ледь чутно шепотів собі підніс: "Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!" —і все марно. А ще квапив мене, а ще галасував на ввесь двір: "Нумо швидше перетворюватись на горобців! Нумо швидше! Негайно!" А сам, як був Малиніним, так і залишився. Тільки почервонів як рак — і більш нічого.
— Малинін! — гримнув я на Костя. — Що таке? Чому ти не перетворюєшся на горобця?..
Але замість цих слів з мого рота вилетіло звичайнісіньке цвірінчання: "Цвірінь-цвірінь! чвит-чвит! Чиу-чиу!"
Повернувши голову, Кость поглянув у мій бік і з подиву аж витріщив очі.
— Баранкін! — сказав він. — Це ти, Баранкін?..
— Чіо! Чіо! Ч'я! Ч'я! — відповів я йому по-горобиному, що означало: "Авжеж я! Не пізнаєш, чи що??!"
Переконавшись, що я не брешу і що я вже не я, а найсправжнісінький горобець, Малинін почервонів ще дужче — мабуть, од заздрощів! — і мало не заплакав.
— Як же це в тебе вийшло? — спитав він, часто кліпаючи очима.
Я відповів:,
— Чень-чень-чень! — Чик-чик-чик!.. (Дуже просто! Чик! Чик! Чик! І готово!)
Потім між мною і Костем відбулась тривала розмова різними мовами:
Кость (із сльозами на очах). Диви, перетворився! От здорово! А чому ж я не перетворився?
Я. Цвірінь! Чим-чирим! (Звідки я знаю!) Цвірінь-чвіть-чить! (Мабуть, хотів не по-справжньому!)
Кость. Чого ти на мене цвікаєш? Говори, по-людськи!
Я. Р-р-р-рчик! Чить-чить-цвім-чим! (Як же я можу говорити по-людськи, коли я горобець!) Цвінь-чіп! Чи-чи-чіп! Чеп-чик!
Кость. Ще "чепчиком" дражнить!
А я зовсім і не дражнив його "чепчиком". Я йому сказав: "Не журись, Малинін! Спробуй ще раз".
Кость почав лаяти мене за те, що я, — не чекаючи його, перетворився на горобця, але я нічого не цвірінькнув у відповідь на те. Мені й самому було прикро. Домовлялись разом перетворитися на горобців — і от маєте. Адже бути горобцем одному не так цікаво, як удвох.
Я змахнув крилами. Злетів. Сів на паркані злий-презлий і повернувся спиною до Костя Малиніна. І треба ж було такому статися, щоб у цю мить на вулиці з-за рогу з'явився на велосипеді Мишко Яковлєв. Я схопився крилами за горлову. Все загинуло! Тепер Малинін уже ніяк не встигне перетворитися.
— Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця! — долинув до мене знизу голос Костя Малиніна.