І тут Кость, певне, знову зрадів, що все скінчилося так хороше і навіть чудово, що кинувся на мене і почав палко обнімати. Потім я на радощах обняв лавку, на якій ми сиділи ще ТОДІ, а потім я обняв паркан, що біля берези, а потім ми разом з Костем обняли березу, під якою стояла та лавочка, на якій мені вперше в житті спало на думку, що я, бачите, стомився бути людиною…
— Я їх по всіх дворах розшукую, а вони з деревами обнімаються! — крикнув Мишко Яковлєв з велосипеда, влітаючи з Аликом на своїй машині на подвір'я.
Потім слідом за ними з'явилися Зінка Фокіна, Ера Кузякіна і всі інші.
— Мишко! — крикнули ми з Костем в один голос, кидаючись на Яковлєва з двох боків і стискаючи його в своїх обіймах.
Від несподіванки Мишко випустив кермо, і ми попадали на землю. Я і Кость обнімали і цілували Мишка Яковлєва й Алика Новикова.
— Та що ви, хлопці? З глузду з'їхали? Ми ж тільки-но вчора бачились. Хлопці! Та що це ви, ніби. дівчиська, справді! — відбивались од нас Мишко і Алик.
— Алик, Мишко! — сказав з повними сліз очима Кость Малинін, чмокаючи Алика в ухо. — А що тут без вас було!..
— Що було? Де було? — насторожився Алик.
— Що було, те пройшло, — сказав я і так при цьому подивився на Костя, що той аж прикусив язика.
В цей час нас оточили дівчата з нашого класу.
— Їх, бачте, по всьому місту шукають, — сказала Ера Кузякіна, — вони, бачте, на траві вилежуються!..
— Баранкін! — сказала Зіна Фокіна. — Ви збираєтесь нарешті готувати уроки?
— Зіночко! — сказав я. — Зіночко! — повторив я. — Якби ти знала, Зіночко, як ми з Костем будемо тепер готувати уроки!
— І вчитись, і працювати! — сказав Кость і взяв із рук Ери Кузякіної заступ.
А я взяв заступ у Зіни Фокіної.
— Баранкін! — сказала Ера. — А чому у вас з Костем вигляд такий ненормальний? І поведінка теж… — додала вона.
— Тому що тому! — закричав я.
— Ну, ходімо, — сказав Мишко, — і так стільки часу марно згаяли!..
— Стривайте! — сказав я. — Друзі!.. Я повинен вам сказати, що ЛЮДИНА — ЦЕ ЗВУЧИТЬ!
— Баранкін! — сказала Ера. — Ти говориш неправильно! Треба сказати: "Людина — це звучить гордо!"
— Гаразд, Ерко! — сказав я. — Ми-то тепер краще від тебе знаємо, як звучить лю-ди-на!.. Правильно, махаон?.. Тобто, правильно, Малинін?
— Правильно, Баранкін!
Після цих слів ми знову стисли Мишка в обіймах.
— Ну, — сказав урочисто Кость Малинін мені і Мишкові, — поповзли, отже?
Сказавши так, він у всіх на очах почав присідати, щоб стати рачки. Добре, що я встиг схопити його за барки.
— Куди поповзли? — спитав Мишко. — Чому поповзли?
— Ну от! — обурилась Кузякіна. — Вони знову за своє беруться!..
— Малинін! — сказав я грізно. А потім так грізно глянув на нього, щоб він викинув з голови свої мурашині замашки.
— Я хотів сказати полетіли! — сказав Кость і почав було махати рукою, наче крилом махаона. Добре Що и цього разу я встиг схопити його за руку Всі звісно, дивилися на нас, як на божевільних. А я? Хіба я міг їм що-небудь пояснити? Тоді я міцно-міцно стиснув руку мого кращого друга Малиніна й сказав багатозначно.
— Малинін… — сказав я. — Чвик! Вичвик! Тобто…
— Видих! — сказав Костя Малинін. — Вдих!
І хай інші нас, як завжди, не зрозуміли, але Малинін мене зрозумів! І я його зрозумів! І більше ми не сказали жодного слова, бо всі троє (я! Кость! І Мишко!) полетіли готувати уроки.
Тобто ми не полетіли, а так побігли, але як наче полетіли.
На сходах у нашому під'їзді я ніс до носа зіткнувся з Венькою Смирновим. Пригадуєте його? Це він стріляв по нас з Костем з рогатки, коли ми були горобцями.
А коли були метеликами, то хотів нам крила обірвати!.. А коли були мурашками, то мурашник наш зруйнував!..
— Наше вам! — сказав Венька, плигаючи через дві сходинки вниз.
Я встиг схопити його за сорочку й зупинити.
— Ти чого? — спитав Венька.
— Того! — сказав я, притягаючи Веньку до себе і одвішуючи йому смачного потиличника.
— За що? — спитав, примружившись, Венька.
— Щоб не стріляв більше по мені з рогатки!
— Коли я стріляв в тебе з рогатки?
— Коли я сидів он на тій гілці! — я показав рукою у вікно на ту саму тополю, з якої мене і Костя мало не збив Венька із своєї катапульти.
— Коли ти сидів на тій гілці? Що ти верзеш, Баранкін?..
— Я верзу? А двох горобців на тополі пам'ятаєш?
Венька примружився, міркуючи, як краще відповісти на моє запитання.
— А це тобі за метеликів! Щоб ти нам, тобто їм, ніколи більше крилець не обривав!.. А це за мурашок! Щоб заступом у мурашник не штрикав…
Я дав Веньці ще два рази по шиї, вихопив із його кишені рогатку з оптичним прицілом, зламав її і побіг доганяти Мишка з Костем.
— Баранкін! — долетів до мене знизу Веньчин голос.
— Чого тобі?
А я так нічого і не зрозумів!
— Станеш людиною, тоді все зрозумієш! — крикнув я, перегинаючись через поручні сходів.
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ШОСТА
Хочу навіки бути людиною!
У цей день ми готували уроки з Яковлєвим, мабуть, години чотири підряд. Коли Мишко в розпалі занять спитав нас: "Хлопці, а ви не стомилися? Може, хочете відпочити?" — ми з Костем в один голос загорлали: "Ні, ні! Ми не стомилися! Що ти? Який там відпочинок! Ти давай не огинайся, Яковлєв!" — "Я не огинаюся", — сказав вражений Мишко і став пояснювати нам чергову задачу, потім повторив з нами те, що ми проходили раніше, потім пояснив ще одну задачу, потім влаштував нам з Костем невеличкий іспит, потім він поклав голову на стіл і сказав хриплим шепотом, що більше він з нами працювати не може, бо вже зірвав голос і взагалі знесилений украй.
Тоді ми взяли заступи й пішли з Мишком у сад садити дерева.
Фізична праця — кращий відпочинок після розумової перенапруги.
Коли ми вибігли на двір, то побачили Алика. Він весь цей час сидів на лавочці й чатував на нас. От дивак! Довідавшись, що ми добровільно йдемо працювати в сад, він витріщив на нас очі й побіг слідом за нами, клацаючи на ходу фотоапаратом. У саду нам садити нічого не довелося, — всі дерева були посаджені. Тоді ми взялися їх поливати, а Алик знову весь час витріщав на нас очі й клацав фотоапаратом.
Потім ми повернулися знову до мене додому й працювали, працювали, аж поки Алик і Кость геть не стомилися.
Яковлєв і Малинін пішли по домівках, а я й досі ще сидів над підручниками й працював самостійно. Самостійно я працював доти, аж поки не заснув за столом. Як я опинився в ліжку, не пам'ятаю, певне, мене переніс батько.