— А я кажу, будеш! — закричав я, відбиваючись од мирмиків, що тисли на мене, і вилазячи на віночок квітки.
Все, далі відступати нікуди. Внизу, під нами, мирмики, вгорі — небо, посередині — ми з Костем Малиніним.
— Це чому ж ти не будеш перетворюватись? — гримнув я на Малиніна, але в цей час із-за пелюстки вигулькнула руда голова і хижо вертіла очима. — Малинін, негайно перетворюйся! — і влупив мирмика дрючком по черепу. Мирмик зник.
— Перетворюватися, так разом! — сказав Кость Малинін.
Звідкілясь з іншого боку знову вилізла голова мирмика.
— Разом не встигнемо! — і ткнув мураха дрючком, неначе шпагою.
Мирмик сховався.
— А один я не буду! — сказав Малинін.
Я розмахнувся що було-сили, згадав дідька лисого і так улупив мирмика, що саме висунувся з-за пелюстки, що дрючок переломився. Мирмик гепнувся на землю, а у мене замість грізного сучка-дрючка залишився жалюгідний цурпалок.
Ми відступили з Костем аж до середини ромашки.
Захищатися більше було нічим, а мирмики ніби здогадались про це. Чотири руді голови одночасно з різних боків висунулись між пелюстками. Ми з Костем обнялися.
— Кінець! — сказав Малинін. — Прощай, Баранкін! Я навіть не став заспокоювати свого кращого друга: все було схоже на те, що нам з Костем Малиніним настав кінець. Унизу — мирмики, вгорі — небо, між мирмиками і небом — ми з Костем. Аби перескочити на сусідню квітку, так не доскочиш, далеко… Ще можна плигнути з квітки на землю, але мирмики, що кишіли в траві, того тільки й чекали. Адже стільки разів нам з Костем вдавалося уникати смертельної небезпеки, хай чудом, але вдавалося! Невже цього разу я не знайду виходу зі становища, невже нам з Костем Малиніним судилося загинути так безглуздо ось тут, на квітці ромашки, за кілька кроків од нашого людського життя?
Невже ВСЕ, ВСЕ, що ми пережили, про що довідались, загине марно?!
— Тримайся, Малинін! Зараз ми покажемо цим мирмикам, як гинуть справжні хлопці!
Я підвівся на задні лапи, щоб зустріти, як годиться, цих мирмиків, і вдарився головою об туго Натягнуту під вітром павутину: вона зачепилася за пелюсточку і звисала над квіткою, неначе ниточка з чарівного килима-літака.
— Малинін! — крикнув я Кості, і Кость на цей раз зрозумів мене без зайвих слів.
Він шмигонув по павутині вгору, я — за ним. Лишилося тільки перекусити павутинку… І я її перекусив. І павутинка полетіла в ту мить, коли чотири мирмики одночасно кинулися на нас з усіх боків. Мирмик, що цілився відтяти мені голову, тільки ковзнув щелепами по моїй нозі. Чотири щелепи, кожна з них нагадувала залізну пастку, клацнули ще раз, однак було вже пізно. Ми з Костем піднялися в повітря. Я глянув на галявину і не повірив своїм очам: виявляється, поки ми з Малиніним відбивалися на квітці від чисельно переважаючих сил рудоголових, чорні мурашки встигли наголову розбити мирмиків і повернулися до своїх звичних занять.
Війна закінчилася так же несподівано, як і почалася, і тільки поранені мурашки та санітари, що відтягали мертвих подалі від мурашника, нагадували про те, що всього кілька хвилин тому на цих галявинах точилася жахлива битва.
Маленька ниточка з павутинного килима-літака відносила нас з Костем все далі і далі од ромашки у бік мурашника.
Присягаюся життям!
Першою і останньою хвилиною! –
заспівав я на весь голос.
Я хочу навіки… —
підхопив Малинін, —
Бути людиною!
І в цей час за спиною в мене почувся якийсь жахливий свист. Густа хвиля повітря штовхнула мене в бік, перевернула догори ногами, завертіла дзигою і зірвала з павутини. Перевернувшись кілька разів через голову, я встиг помітити, як здоровенний стриж умить задзьобнув Костя Малиніна і шугонув у небо…
Коли я зрозумів, що скоїлось, мені стало млосно, я знепритомнів і впав на землю…
Частина п'ята
БАРАНКІН, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
"Замогильний" голос
Не знаю, скільки часу я пролежав без пам'яті в траві, мабуть, дуже довго, але коли пам'ять стала повертатися до мене, я все ще лежав, наче непритомний.
Я лежав і марив. Все, що ми пережили з Костем, все-все в жахливій непослідовності знову поставало перед моїми очима. Я спробував розплющити очі, однак картина не змінилася — або навколо мене була густа ніч, або я осліп… Тоді я став думати про Костя.
Кость загинув, проте в моїй пам'яті він був зовсім-зовсім живий. Моя пам'ять, хоч ненадовго, воскресила мого ліпшого друга, і від цього мені трохи покращало, і чому тільки цей клятий стриж здзьобав Костя, а не мене?.. Адже я втравив Костя в цю історію, і ось я живий, а Кость загинув, як мурашка, не встиг навіть перетворитись на людину! Спочатку ця думка мені здалася правильною, а потім я подумав ще трохи, і ця думка мені здалася неправильною. Що значить — Кость загинув як мурашка, не встигнувши перетворитися на людину? Та Кость, на кого б він не перетворювався, для мене залишався людиною! І на допомогу мурашкам Кость кинувся як людина! І мене в біді не залишив! І один без мене не захотів ні на кого перетворюватись, і мирмиків не злякався! Та коли б Ерка Кузякіна на власні очі бачила, як хоробро поводився Кость Малинін на війні, вона б йому одному весь номер стіннівки присвятила, а Алик Новиков, якби він був мурашковим кореспондентом, він би на нього всю плівку виклацав.
Ні, Кость Малинін весь ЦЕЙ час був людиною. Йому не треба було казати ніяких чарівних слів, не треба було бажати перетворюватись на людину, бо він уже давно нею був. Так, Кость Малинін безумовно став людиною, а я?.. Звичайно, самому про себе мені важко говорити, і чи поводився я по відношенню до Костя Малиніна як людина, мені важко самому судити… Може статись, я як був мурахою, так нею і лишився? Може статися… Але і я, чесно кажучи, теж намагався не схибити… Адже мені теж через Костя Малиніна мирмики голову скільки разів ледь-ледь не відтяли.
Добре, що останній раз промазали і замість голови в лапу вчепились, а лапа і досі он як болить і ниє.
Верхньою лапкою я обережно помацав ту, що прокусили мирмики, і смикнувся… Ні, ні, цього разу я не лапкою гладив мурашину лапку, а рукою, людською рукою я гладив ногу, — так мені, в усякому разі, здалося…
Тоді я розплющив очі і побачив замість, лапи звичайнісіньку хлопчачу ногу. Це була моя нога, і лише засохла кров на подряпині нагадувала про те, що ця нога зовсім недавно була мурашиною лапою, і руки у мене були як руки, і голова… І голова на місці…