Гнівом береться серце, але вона мовчить, жде, може, таки одійде від дверей.
Та Карпо настирливий у своїх домаганнях і нахабстві. Він стукає сильніше, і Віра не витримує:
— Чого ти хочеш? Я вже роздяглась, я лежу в ліжку.
— Відчини!
— Не відчиню. Не займай мене, не спокушай. І так намучилась через тебе,— голос у неї затремтів.
Карпо почекав, а тоді знову:
— Та відчини ж, Віро. Чуєш? Ну ж бо, швидше...
За дверима стало тихо. Карпо ще постояв трохи, а тоді почав грозитися:
— Он ти як? Перелякалась Прохора? Та знаєш, що я можу зробити за образу представника влади? Я можу його до в'язниці запровадити. Він вчинив замах. Заради тебе мовчав, а коли й ти за чоловіка руку тягнеш, я подумаю тепер.
Та Карпова погроза не діяла на Віру.
— Відчиниш? — запитав з ноткою надії і почув у відповідь:
— Ось я батькові розкажу, як ти нахваляєшся. Нехай він поговорить з тобою.
Карпо затих, а потім засміявсь:
— Дурна! Ти ще й справді розкажеш. А я жартую... Коли б мені Прохор не доводився шуряком, я зумів би з ним розквитатися. Ну, годі нам сперечатись. Одчиняй, Вірусю... Я так скучив, так хочу побути з тобою...
І оце "Вірусю" різонуло молодицю, викликавши в ній непохитну стійкість.
— Не відчиню! Іди собі... Я спатиму...
Переконавшись, що Віра справді не пустить його до своєї спальні, Карпо вийшов з хати на розшуки Марії.
Лишившись знову одна, Віра занепокоїлась іще дужче:
"Ну де ж може бути Прохор? Невже із Зінькою? Я його вдома жду, а він, можливо, милується з нею..."
Ця здогадка відганяла спокій, сон, туманила голову.
"Розшукати його треба, повернути".
Раптом майнула думка:
"А що, коли я теж застану його?"
Від такого припущення Віру кинуло в жар, але їй хотілося, щоб саме так було, тоді б вона сказала Прохорові:
"Я зрадила тобі, не криюсь, але і ти зрадив мені. В обох у нас гріх. Давай забудемо його і будемо жити так, як жили досі".
їй здавалося це ймовірним, простим і можливим. Прохор усе забуде, все їй простить.
"Чого ж я лежу? Треба йти. Доки ж мені ждати? Шукатиму!"
І Віра, спритно одягнувшись, подалася на розшуки Прохора.
Чула в саду гомін голосів, пізнала Ганну Федорівну, Марію і Карпа.
Нічим не виявивши себе, Віра шмигнула понад парканом у найглухішу частину садиби, де розрісся малинник, і, ховаючись в його гущавині, непомітно вийшла за хвіртку.
"Куди ж мені йти? Де їх шукати: в лісі, чи в гаю, чи десь біля річки? Коли б тільки знайти його, знайти".
Не знала, звичайно, Віра, як після сварки Прохор пішов на город, забрався між густі хащі жовтоголових соняшників, ліг там і так міцно заснув, що прокинувся тільки надвечір.
Зголоднів, але додому йти не хотів, боячись зустрічі з батьком. Він знову б міг почати сварку або доручив би якусь роботу, що могла б зірвати йому, Прохорові, зустріч із Зінькою.
А Зіньку йому хотілося бачити, як ніколи.
Прохор нарвав гороху і з апетитом з'їв, потім пішов до зеленої й рясної огудини з жовтим цвітом. Розгортаючи її, Прохор зривав молоді огірки і теж їв без солі й без хліба, позираючи на сонце, що вже багряним диском торкалося обрію.
Діставши з татарського зілля заздалегідь приховані весла, Прохор одв'язав човна і тихо поплив за водою. Так само тихо причалив біля старих верб, загнавши човна в заводь, порослу густим лозняком та очеретами, що ледь шуміли від подихів вітру.
Прохор підійшов до верб, сів на траву, глибоко замислився. Зайшло сонце. Перші зірки засвітилися в небі, мов світляки у листяному лісі. Стежкою ніхто сюди не йшов.
"Може, даремно жду? Може, не прийде зовсім? Побоїться. А я так хочу зустрітися з нею саме сьогодні, зараз".
Прохор з усією гостротою відчув, якою близькою стає йому Зінька, особливо тепер, після сварки з батьком.
"Ось візьму й покину дім, виїду з слободи, працюватиму на шахтах чи на заводі. Я молодий, маю силу, навчуся ремесла і житиму, як живуть мільйони людей. І Зінька буде зі мною. Куди я поїду, туди й вона".
І мимохіть з'явилась інша думка:
"А що, як Зінька не захоче лишати свого старого батька? Що тоді робити?"
Прохор не знав, що ж справді йому робити без Зіньки, коли вона відмовиться. Тут місце обжите, є господарство, млин, хата, сад, город, а що жде його там, на новому місці, серед чужих, незнайомих людей?
"Он повіявся на заробітки Тарас—і пі слуху ні духу. Може, добре йому, а може, так зле, що навіть вісточки не хоче Зіньці надіслати".
Згадка про Зіньчиного чоловіка неприємно різонула Прохора.
"Треба подумати. Можна і в слободі жити, тільки щоб Зіньку бачити, зустрічатися з нею. Люблю її..."
І знову очі його стежать за берегом річки й помічають нарешті жіночу постать.
— Зінька! Діждався!..— вимовляє він, одразу забувши в що хвилину про все на світі.
Він не помилився. Це була вона. Притишивши кроки, зупинилась, не наважуючись підійти до верби.
Тоді він, спритно підвівшись на ноги, пішов їй назустріч.
— Зіню! От добре! От молодчина, що прийшла. А то я лежу та думаю: вийде чи не вийде? — І він обняв її.
— Зажди, Прохоре... Може, хтось тут є сторонній.
— Хто тут може бути? Така глушина. Я навмисне це місце вибрав, щоб ніхто нас не побачив.
— А якщо за тобою стежать?
— Хто?
— Віра. Вона ж бачила нас з тобою біля малинника. Що, як догадається?
— Мені тепер все одно, Зіню. З Вірою покінчено. Ти одна зараз у моєму серці, в моїй душі. Одна. Тобою живу, про тебе тільки думаю...— і знову цілував її, голубив. Солодко було Зіньці в обіймах милого.
— Ходімо, Зіню, ходімо до верби.
Вона йшла, мов у якомусь тумані, туди, куди він її вів.
— Ось тут,— сказав Прохор,— сядемо.
І знову Прохор цілував її, дивився в очі, говорив їй ласкаві слова.
Стиха, на самім вершечку, шуміла верба, наче співала закоханим колискову пісню.
Пахла лугова трава, пахли лози.
— Хороше тобі зі мною?
Вона, нічого не відповівши, заплющила очі, обняла його міцніше, ледь всміхнулась до нього вишневими вустами, а він бачив ту посмішку, милувався нею, жадібно припадав до уст її, наче випивав увесь жар душі і весь вогонь її серця.
— Ой, що ж воно буде, Прохоре? — промовила Зінька, дивлячись на нього широко розкритими очима.— Що буде? Я ж не думала й не гадала... А тепер мучусь, думаю, у снах тебе бачу і караюсь з того, бо заміжня ж я... Люди розкажуть чоловікові... Що йому відповім? Як гляну в очі?