А розлючений Прохор не помітив у ній отого душевного зламу, не помітив нового погляду в її очах, внутрішньої боротьби й кидав у неї, мов каменюки, образливі, дошкульні слова.
— Не примушуйте мене з нею жити, бо інакше я з дому втечу. Світ за очі піду! Не вірю більше їй. Зневажаю її!
— Сину! Прохоре!—озвалась мати і, впавши йому на груди, гірко заплакала.— Не йди нікуди... Помирися...
Чи оці сльози, чи вперта Прохорова непохитність вкрай розлютили Шумейка. Не володіючи більше собою, він схопив замашну лозину, що лежала на колоді, і, одірвавши од сина
Ганну Федорівну, з усього розмаху стьобнув Прохора по обличчю.
І цей удар розбудив у синові небувалу зненависть до батька. Обличчя поблідло, губи затремтіли, засмикались.
— Більше цього не робіть, тату,— попередив тремтливим, сцовненим гніву голосом ГІрохор і вихопив з батькових рук лозину.— Чуєте? Бо я не ручуся за себе.
— На батька руку?..— Старий Шумейко аж задихнувся.— Ти посмієш?
— Посмію! — І, поламавши лозину на кілька частин, Прохор шпурнув її в бур'ян.— Посмію! — заявив він так погрозливо, що старий Шумейко аж відступив од нього на крок.
— Проклинаю! Проклинаю тебе!..
— Аркадію! — скрикнула мати, стаючи па захист сина.— Отямся! Що говориш? Не кляпи, не кляпи його!..
— Тату! — кинулась до батька Марія, але Аркадій Павлович, нестримний і лютий, кричав, немовби в якомусь безпам'ятстві:
— Проклинаю! Нема сина! Не хочу знати! Геть! Проклинаю!
— Свате, заспокойся! Хто ж рідну дитину проклинає? — сполошився навіть Жигай цих страшних слів.
Прохор, нічого більше не сказавши, швидко пішов з подвір'я до річки, а вслід йому знесилений Шумейко погрожував кулаком:
— Не приходь же додому — запорю!
Минув страшний для Віри, незабутній день. Коли почало сутеніти, вона зачинилася у своїй спальні.
Прохор не приходив ні обідати, ні вечеряти. Де він блукає зараз? Що робить? Можна отак вік прожити, і не зрозуміла б Віра того, що зрозуміла тепер, і не пережила б, може, за ціле своє життя того, що пережила за оцих останніх два дні.
Здавалося їй, що вона любила і любить Карпа Нехльоду і заміж вийшла за Прохора лише тому, що кращого й багатшого парубка не було у слободі. І ось зараз, коли пристрасть до Нехльоди згасла, коли Віра збагнула вповні, до чого це призвело її, коли вона, немов після чаду, почала тверезо порівнювати Прохора з Карпом,— Віра зрозуміла остаточно, що не любить Карпа і любити його не може, що дорогим лишається, для неї тільки чоловік. Він душевніший, простіший і рідніший їй.
Це особливо гостро відчуває вона зараз, коли зосталася сама, без Прохора, і невідомо, чи повернеться він до неї, чи розрив стався остаточний і до минулого вже вороття нема.
— Нема... Нема! — повторює Віра, картаючи себе за все, що трапилось.
"Розум мій помутився. Нічого не тямила, ні про що не думала. Де він узявся на мою голову, на моє горе, оцей Карпо! Був та, може, й поїде собі з слободи, а мені ж як жити? З ким жити? Покинув, покинув мене Прохор.— І гарячим, умитим слізьми обличчям припадає до подушки.— Що я наробила? Ой, що ж я наробила?.."
їй хотілося, щоб швидше повернувся Прохор. Вона б одразу пізнала його ходу ще на подвір'ї, відчинила двері і тут віч-на-віч з ним поклялася б у подальшій вірності. Руки б йому цілувала, па колінах благала, щоб простив. Він зглянувся б, він побачив би її сльози, почув би її щиру клятву і простив би їй зраду.
Але ж Прохора нема.
Біль стискає груди Віри. Вона не знаходить собі місця, метається в ліжку, мов у жару, і одна думка вогнем пече їй душу, пече їй серце.
"Покинута... Як жити мені в світі? Як жити? Не повернеться. По очах бачила. Слова його чула. Не зглянеться, не простить... До неї піде, до Зіньки..."
І сама не знає, як вимовила це ім'я, але воно вжалило її, мов гадюча отрута.
Віра, схопившись з ліжка, як безумна, ходить по кімнаті.
Пригадалося все: зустріч із Зінькою біля річки, і її очі, й зловтішні слова, коли говорила вона, не криючись, що любить Прохора.
— Любить... любить,— вимовляє Віра в безсильній злобі своїй, заламуючи руки.— Такого сокола втратила... Не зуміла приборкати, не зуміла голубити, а він до іншої тепер пішов. Милує, цілує Зіньку!
О прокляття! Кому сказати? Хто навчить, як позбутися злої розлучниці, як привернути Прохора, щоб знову любив мене і тільки мене одну. Де шукати поради, в кого?
Надворі зовсім звечоріло, та не заспокоювались стривожені думки, як не може одразу заспокоїтися море, розбурхане буремними вітрами. Даремно прислухалась Віра, ловлячи кожний шурхіт за дверима, в надії почути його кроки, його мужній голос, але всі її сподівання були марними.
Хтось грюкнув хвірткою, хтось тупотить по приступках ганку, і Віра пізнає Карпа. Чує, як увійшов він до хати, гукає Марію, але йому ніхто не відповідає, бо в хаті нікого нема, крім Віри. Раніше вона була б цьому рада, озвалася б до нього і, мабуть, скористалася б з того, що вони тільки вдвох. А зараз цей голос дратує Віру.
"Боже мій, як могла я зважитись? Як могла з ним тоді, в купальні?.."
Хотілося, щоб Карпо вийшов з хати або кудись виїхав ї довго-довго сюди не повертався. Ніколи не повертався.
"Що це? — насторожилась Віра, почувши знайомі притишені кроки.— До мене? Після всього, що сталось, він сміє..."
Тихий стукіт у двері, як і колись умовний — тричі. Віру обурює це до краю, але вона мовчить, сподіваючись, що Карпо, не діждавшись відповіді, піде собі геть. Та вій уперто жде, нікуди не збирається йти і знову стукає в двері.
— Віро, це я — Карпо, відчини. Вдома нікого нема. Чуєш?
Притишений голос викликає в ній зараз обурення. І не тому, що їх можуть вистежити, а тому, що вона шкодує за тим, що сталося між ними, ненавидить Карпа. Все в ньому тепер їй огидне: і оцей притишений голос, і пристрасть його, і боягузтво. Не таким уявляла вона собі Карпа, коли він залицявся ще парубком до неї. Тоді їй здавалось, що він якийсь особливий, найрозумніший, що тільки він дасть їй щастя в житті.
Цими думками жила. Ці думки спокусили її па зраду. І ось зараз Віра розчарувалася.
Лишилася в душі тільки порожнеча й презирство до всього.
А він, не знаючи, як вона мучиться й страждає зараз, сміє стукати в двері!