— Звичайно,— сказала вона старому парубкові,— я хочу познайомитися з людиною, якій маю дякувати за братове щастя.
Ці слова видимо потішили Жана Жака, і той подзвонив, викликаючи мадмуазель Бразьє. Як можна здогадатись, Флора була недалеко. Дві жінки-супротивниці привітались. Баламутка почала вкрай запопадливо, вкрай ласкаво панькатися з недужим, почала поправляти йому подушки — мовляв, занизько лежить,— поводилась, як учора звінчана дружина. Старий парубок теж просто танув, умліваючи.
— Ми дуже вдячні вам, мадмуазель,— сказала Агата,— за ті знаки відданості, що ви так довго виявляєте моєму братові, і за те, що ви так дбаєте про його добробут.
— Це правда, люба моя Агато,— сказав старий,— вона дала мені спізнати щастя, і взагалі це жінка, сповнена найкращих якостей.
— Отож, брате, ви не зуміли як слід віддячити мадмуазель. Вам слід було одружитися з нею. О, я надто щиро вірю в Бога, аби не бажати, щоб ви корилися приписам релігії. Ви обоє були б спокійніші, якби не заходили в конфлікт із законами і мораллю. Я, любий брате, приїхала просити у вас допомоги у великій біді, але не думайте, що ми хочемо вказувати вам, як ви маєте розпорядитися своїм добром.
— Ласкава пані,— сказала Флора,— ми знаємо, що ваш шановний батько повівся з вами несправедливо. Ваш брат може сказати вам,— провадила вона, пильно дивлячись на свою жертву,— що, як ми коли й сварилися з ним, то тільки через вас. Я переконувала пана Руже, щоб він уділив вам частину маєтку, в якому вам відмовив мій благодійник, бо він, ваш тато, таки був моїм благодійником (вона підпустила сльозинку в голос), я про це часто згадую... Але ваш брат, пані, послухався розуму...
— Так,— сказав простосердий Руже,— коли я складатиму заповіт, то не забуду вас.
— Не говорімо про це, брате, ви ж іще не знаєте моєї вдачі.
Легко собі уявити, як поточилась ця перша зустріч після такого вступу. Руже запросив сестру пообідати в нього післязавтра.
Протягом цих трьох днів "лицарі неробства" наловили силу пацюків, мишей і полівок, а тоді однієї ночі пустили їх, зголоднілих, до зерна, чотириста тридцять шість штук, серед них багато кітних. Ще не задоволені тим, що підкинули Фаріо стількох утриманців, "лицарі" продірявили покрівлю капуцинської церкви й пустили туди десяток голубів, узятих із різних ферм. Усі ці тварини бенкетували тим спокійніше, що сторожа комори Фаріо один шибеник спокусив пиячити з ранку до вечора, і той зовсім не дбав про хазяїнове зерно.
Пані Брідо, всупереч думці старого Ошона, вірила, що її брат іще не склав заповіту, вона збиралась питати його, які в нього наміри щодо мадмуазель Бразьє, як тільки зможе вийти на прогулянку разом з ним, бо Флора й Максанс лишали їй таку надію, яка не мала справдитись.
Хоча "лицарі" сушили голови, як змусити двох парижан тікати з міста, але їм спадали на думку самі нездійсненні дурощі.
Коли минув тиждень — половина того часу, який парижани могли залишатись в Ісудені, вони не просунулись у своїй справі далі, ніж першого дня.
— Ваш адвокат не знає провінції,— сказав старий Ошон пані Брідо.— Того, чого ви приїхали домогтись, не зробиш ні за два тижні, ні за два роки; треба не розлучатися з братом і спробувати навернути його до побожності. Ви зможете підкопатись під укріплення Флори й Максанса тільки з допомогою священика. Така моя рада, і не треба гаятись.
— Дивні у вас уявлення про церкву,— сказала чоловікові пані Ошон.
— Ет! — вигукнув старий.— Такі ви всі, богомолки!
— Бог не благословить діла, що спирається на блюзнірство,— сказала пані Брідо.— Щоб віра служила таким... Та ми були б іще злочинніші за Флору!
Ця розмова відбулась за сніданком, і Франсуа, так само як Барюк, слухав, не пропускаючи й слова.
— Блюзнірство! — вигукнув старий Ошон.— Та коли б якийсь славний і розумний абат, а я таких знав чимало, та відав, у якій ви скруті, він би не побачив нічого блюзнірського в тому, щоб навернути до Бога заблудлу душу вашого брата, напоумити його на справжню спокуту своїх гріхів, щоб він вигнав ту жінку-спокусницю, і запевнив його в спасінні, пояснив, який спокій буде в нього на душі, коли він наділить кількома тисячами ліврів ренти якусь архієпископську семінарію, а спадщину лишить природним спадкоємцям.
Пасивна покора, якої старий скнара домігся в своєму домі від дітей і яка передалась онукам, підлеглим його опіці,— для них він нагромадив чималий статок, бо, як сам казав, дбав про них як про себе, не дозволила Барюкові й Франсуа виразити бодай найменше здивування чи незгоду; але вони значуще перезирнулись, мовляв, ця думка згубна для Максових інтересів.
— Річ ось у чому, пані,— озвався Барюк.— Коли ви хочете дістати спадщину по братові, засіб для цього є тільки один: треба лишатись в Ісудені скільки потрібно, щоб цим скористатись...
— Мамо,— сказав Жозеф,— вам би слід написати про все це Дерошеві. Щодо мене, то я не хочу від дядька нічого, крім того, що він сам захотів мені дати.
Пересвідчившись, що тридцять дев'ять картин мають велику цінність, Жозеф обережно поздіймав їх із підрамників, повгортав у папір, позаклеював звичайним клеєм, склав одну на одну у велику скриню й відіслав на ім'я Дероша, а тепер хотів повідомити його листом. Дорогоцінний вантаж відіслали напередодні.
— Ви задоволені вигідним надбанням,— сказав пан Ошон.
— Але мене не збентежило те, що я там знайшов на півтораста тисяч франків картин.
— Таке тільки художник придумає,— сказав пан Ошон, дивлячись на Жозефа дуже промовисто.
— Слухай, мамо,— звернувся Жозеф до Агати.— Я напишу Дерошеві й поясню, як тут стоять справи. Якщо Дерош порадить зоставатись, зоставайся. Ну, а службу тобі ми завжди знайдемо не гіршу...
— Любий мій,— сказала пані Ошон Жозефові, виходячи з-за столу,— я не знаю, які там ті картини вашого дядька, але вони мусять бути добрі, коли судити, звідки їх узято. Коли вони варті всього сорока тисяч франків, по тисячі за картину, не кажи цього нікому. Хоч мої онуки добре виховані й скромні діти, та вони могли б ненароком десь розповісти про цю нібито знахідку, весь Ісуден дізнався б, а нащо нашим супротивникам це знати. Ти поводишся, як дитина.