Баламутка

Сторінка 5 з 81

Оноре де Бальзак

* Праведний і стійкий (латин.).

Що ж до красуні Деквен, то вона зайняла таку саму квартиру на третьому поверсі. Вона перевела на пані Брідо тисячу екю зі своєї довічної ренти. Нотар Роген оформив для пані Брідо цю справу, але потрібно було близько семи років, щоб повільно відшкодувати завданий збиток. Роген, якому було доручено порядкувати півтора тисячами франків ренти, складав ті гроші в міру їх надходження. Пані Деквен, якій лишилося тисяча двісті франків на рік, жила в скромності при своїй небозі. Ці дві чесні, але слабкі жінки наймали одну служницю, що приходила вранці. Пані Деквен, що любила куховарити, готувала обід. Увечері приходили розважити двох удів кілька знайомих службовців міністерства, колись підлеглих Брідо. Пані Деквен усе грала в лотерею, але виграш ніяк не випадав — мов затявся, казала вона. Бідолаха сподівалась за одним разом повернути все те, що так свавільно позичила в небоги. Обох синів пані Брідо вона любила дужче, ніж свого онука Біксіу — така свідома була своєї провини перед ними і така вдячна за доброту своїй небозі, яка і в найбільших нещастях ні разу не дорікнула їй. Можете уявити, як вона розпещувала Жозефа й Філіппа. Як усі люди, що, наділені вадою, прагнуть прощення, стара аматорка імператорської французької лотереї частувала хлопців усякими лагоминами. А згодом Жозефові й Філіппові нічого не варто було виманити в неї трохи грошенят: меншому — на рисувальний вугіль, олівці, папір, естампи, а старшому — на яблучний торт, мармурові кульки, шнурки та складані ножики. Пристрасть змушувала бідну жінку обмежуватися півсотнею франків на місяць для всіх потреб, щоб мати змогу програвати решту.

А пані Брідо, керована материнською любов'ю, теж не дозволяла собі витрачати більше. Щоб покарати себе за довірливість, вона героїчно зрікалася своїх маленьких утіх. Як у багатьох несміливих і не дуже розвинених духовно людей, одне несправджене почуття й пробуджена недовіра змусили її так зосередитись на цій ваді, скнарості, що вона набула стійкості справжньої чесноти. Імператор може забути свою обіцянку, казала вона собі, або загинути в бою, і виплата пенсії припиниться з її смертю. Вона тремтіла, думаючи про те, що її діти можуть лишитись самі без шматка хліба. Нездатна зрозуміти обрахунки Рогена, коли той пробував пояснити їй, що за сім років відкладані три тисячі франків довічної ренти пані Деквен відшкодують їй продані цінні папери, вона не вірила ні нотареві, ні тітці, ні державі, вона розраховувала тільки на себе та на свою ощадність. Щороку відкладаючи тисячу екю зі своєї пенсії, вона за десять років наскладає тридцять тисяч, із яких уже матиме півтори тисячі франків ренти для одного сина. В тридцять шість років вона мала право гадати, що проживе ще двадцять; а дотримуючись такої системи, зможе забезпечити найнеобхідніше обом дітям. Отак ці дві вдови перейшли від ненадійних розкошів до добровільних злиднів — одна під владою свого пороку, друга під спонукою найчистішої чесноти. Ніщо з цих дрібничок не зайве для глибоко повчального висновку, який випливає з цієї історії, і хоч вона зродилася з щонайзвичайніших життєвих обставин, значення її, можливо, тим ширше. Вигляд майстерень, біганина студентів-художників на вулиці, потреба дивитись на небо, щоб спочити душею від похмурих краєвидів, які оточували цей завжди вогкий куток, і отой портрет, сповнений одухотвореності й натхнення, хоча й мальований пензлем аматора, і насичені, але приглушені й узгоджені літами барви любої, мирної оселі, і зелені ящики на вікнах, і вбозтво побуту, і прихильність матері до старшого сина, і її нехіть до уподобань меншого,— одне слово, вся сукупність подій та обставин, які послужили вступом до нашої історії, можливо, містить у собі причини, які сформували нам на втіху Жозефа Брідо, одного з найбільших майстрів сучасного французького живопису.

Філіпп, старший із двох синів пані Брідо, був напрочуд схожий на матір. Білявий, голубоокий, він був великий галасун, а тому здавався жвавим і сміливим хлопцем. Старий Клапарон, що вступив на службу до міністерства тоді, коли й Брідо,— один з вірних друзів, які вечорами приходили розважати двох удів,— двічі або й тричі щомісяця казав, поплескавши Філіппа по щоці: "В цього малого шибеника очі ніколи не будуть холодні!" Ці слова додавали рішучості малому хвалькові, і він розвинув у собі велику тілесну спритність. У ліцеї доводилось битися з іншими учнями, і Філіпп навчився тієї сміливості та зневаги до болю, що породжують військову доблесть; але, звичайно, це супроводилось нехіттю до навчання, бо шкільна наука не вміла розв'язати складного завдання одночасного розвитку тіла й розумових здібностей. Агата думала, що син, схожий на неї видом, удався в неї й натурою, і твердо вірила, що колись у ньому проявиться витонченість почуттів, сполучена з чоловічою силою духу. Філіппові було вже п'ятнадцять років, коли матері його довелося перебиратись на похмуру вулицю Мазаріні, і делікатність таких юних дітей тоді підтвердила материні сподівання. Жозеф, на три роки молодший, зовні скидався на батька, але гіршими рисами. По-перше, пишна чорна чуприна в нього весь час бувала скуйовджена; тим часом його брат, попри свою жвавість, завжди був чепурний. Далі, не знати чому, на Жозефові ніяка одежина не могла втриматись у ладу, і це вже стало звичкою; кожна обновка на ньому дуже скоро набирала вигляду старих лахів. А старший, хлопець себелюбний, умів дбати про себе. Мати мимохіть призвичаїлась весь час сварити Жозефа й ставити брата йому за приклад. Отже, Агата не завжди ставилась до дітей однаково, і коли йшла шукати їх, то казала про Жозефа: "І що лишень він там накоїв?" Такі дрібнички штовхали її серце в прірву материнської несправедливості. Ніхто серед тих украй ординарних людей, що складали товариство двох вдів,— ні дядечко Брюель, ні старий Клапарон, ні Дерош-батько, ні навіть абат Лоро, сповідник Агати, не помічав Жозефового нахилу до спостережень. Заворожений своїми уподобаннями, майбутній колорист не звертав ніякої уваги на все, що зачіпало його, і в дитинстві ця зосередженість так скидалась на тупість, що батько побоювався за його стан. Незвичайна величина голови й висота чола змушували побоюватись, чи не розвинеться в дитини водянка мозку. Юнаком він завжди кривився й супився, і тим, хто не вмів бачити у виразі лиця душевної краси, його обличчя могло здаватися бридким. Всі рисочки, які згодом розправились, були неначе зморщені, і це враження ще підсилювала та глибока уважність до всього, яку виявляв малий. Отож Філіпп давав матері підстави пишатися ним, зате Жозефа ніхто ніколи не хвалив. У Філіппа часто вихоплювалися ті щасливі слова, ті дотепні відповіді, які змушують батьків вірити, що з їхньої дитини виросте щось незвичайне, а Жозеф завжди був мовчазний і замислений. Мати сподівалася від Філіппа бозна-чого, а щодо Жозефа не мала надій. Жозефів нахил до мистецтва розвинувся завдяки цілком звичайній пригоді: 1812 року, на великодні канікули, вийшовши погуляти з братом та пані Деквен у Тюїльрі, він побачив, що якийсь учень малює на стіні карикатуру на вчителя, і хлопця прикував до місця захват перед цими крейдяними лініями, що аж вібрували злостивістю. Другого дня хлопець у вікно побачив, як з вулиці Мазаріні входять у двері художньої школи учні, нишком спустився надвір і вбіг у подвір'я Інституту, де побачив недокінчені статуї та погруддя, скульптуру з мармуру, скульптуру з випаленої глини та гіпсу й задивився на них, ніби в гарячці, бо в ньому прокинувся інстинкт, заворушилось покликання. Він побачив прочинені двері й увійшов до невисокої зали, де малювали статую з десятеро юнаків. Вони зразу почали жартувати.