— Ходім, матусю, Дерош має рацію,— сказав Жозеф, наздогнавши Агату на сходах.— Я продав дві картини, їдьмо до Беррі, ти ж маєш два тижні вільних.
Написавши хрещеній, що вони їдуть, Агата й Жозеф другого дня ввечері вирушили до Ісудена, полишивши Філіппа його долі. Диліжанс проїхав Пекельною вулицею й виїхав на Орлеанський шлях. Коли Агата побачила Люксембурзький палац, куди перевели Філіппа, вона не втрималася, щоб не сказати:
— Якби не союзники, він би не попав сюди.
Більшість дітей відмахнулись би нетерпляче або всміхнулись би з жалем, але художник, що сидів у купе вдвох із матір'ю, пригорнув її міцно й сказав:
— Ох, мамо! Ти — мати, так як Рафаель — живописець! І довіку лишишся нерозумною матір'ю.
Дорожні враження скоро розвіяли її смуток, і пані Брідо почала думати про мету своєї подорожі. Звичайно, вона перечитала листа пані Ошон, який так сильно схвилював адвоката Дероша. Уражена словами "полюбовниця" й "хижачка", що ними сімдесятирічна жінка, побожна й шанована, схарактеризувала жінку, яка збиралась поглинути майно Жана Жака Руже, що його пані Ошон назвала "недоумком", і Агата спитала себе: як це вона може своєю присутністю в Ісудені врятувати спадщину? Жозеф, бідний некорисливий митець, небагато знав про кодекс, і материні слова запали йому в голову.
— Перше ніж посилати нас рятувати спадщину, наш друг Дерош мав би пояснити нам, якими засобами це можна зробити! — вигукнув він.
— Наскільки я можу згадати, хоч моя голова геть задурена тим, що Філіпп у в'язниці й сидить там, може, без тютюну, а скоро має стати перед судом палати перів,— відповіла Агата,— молодий Дерош радив нам збирати матеріали для опротестування в суді,— якщо мій брат уже склав заповіт на користь отієї... отієї... жінки...
— Добре йому говорити! — вигукнув художник,— Та дарма, якщо не втямимо нічого, то попросимо його, щоб приїхав.
— Не сушімо голови марно,— зауважила Агата.— Як приїдемо до Ісудена, хрещена порадить нам.
Ця розмова, що тривала, поки пані Брідо й Жозеф, пересівши в Орлеані до іншого диліжанса, прибули в Соланж, досить виразно свідчить, наскільки художник і його мати нездатні були грати ту роль, яку визначив їм грізний метр Дерош. Але, прибувши до Ісудена після тридцятирічної відсутності, Агата застала там такі переміни в звичаях, що нам треба в кількох словах змалювати це місто. Без такого зображення важко буде зрозуміти, як по-геройскому вчинила пані Ошон, попередивши хрещеницю, в якому дивному становищі опинився Жан Жак Руже. Хоча лікар і вважав, що Агата зовсім чужа його синові, та з боку брата це була досить незвичайна річ, що він тридцять років не подавав сестрі жодного знаку життя. Ця мовчанка, очевидно, мала причиною химерні обставини, про які інші родичі, не такі, як Жозеф і Агата, давно вже захотіли б довідатися. І, врешті, між містом та інтересами родини Брідо існував певний зв'язок, що стане ясним у ході дальшої розповіді.
Хай не ображається Париж, але Ісуден — одне з найстаріших міст Франції. Попри історичні забобони, які називають імператора Проба галльським Ноєм46, Цезар згадував про чудове вино з Шамфора (Campo forti), одного з найкращих ісуденських виноградників. Рігор висловлюється про це місто так, що не лишає сумнівів: Ісуден був містом багатолюдним, з розвиненою торгівлею. Але ці двоє свідчень приписують місту вік досить скромний, як порівняти з глибокою давниною. Справді, джерела, недавно досліджені вченим-археологом цього міста, паном Арменом Переме, розкрили під знаменитою Ісуденською вежею рештки базиліки п'ятого сторіччя, можливо, єдиної в усій Франції. Ця церква на самому своєму матеріалі має знак давнішої цивілізації, бо її каміння походить із римського храму, який вона заступила. Крім того, за розвідками цього дослідника старовини, Ісуден, як усі міста Франції, чия назва, сучасна або прадавня, містить частку "ден" ("дунум"), має в самому найменуванні свідоцтво тубільного походження. Слово "ден", атрибут усякої прикметної речі, присвяченої друїдському культові, означало кельтську військову або релігійну споруду. Римляни збудували під галльським деном храм Ізіди. Звідси, на думку Шомо, і назва міста: Іс-су-ден, Ізіда під Деном! Іс — скорочення від Ізіди. Знамениту вежу над базилікою п'ятого сторіччя, третім пам'ятником третьої релігії цього старого міста, цілком напевне збудував Річард Левине Серце47,— там він і гроші карбував. Він скористався церквою як вихідною точкою для спорудження фортеці й зберіг її, сховавши в феодальних укріпленнях, мов у плащі. Тоді Ісуден був осадою недовговічної могутності рутьєрів48 і котерій49, кондотьєрів50, яких Генріх II51 протиставив своєму синові Річардові після його бунту в ролі графа де Пуату. Історія Аквітанії52, якої не написали бенедиктинці, вже й не буде написана, бо немає самих бенедиктинців. Тож ніхто не зможе надто прояснити археологічні темні плями в історії наших звичаїв, коли для цього трапляється нагода. Існує ще одне свідчення давньої могутності Ісудена — відведена в канал річечка Турнемін, що чималеньку відстань протікає на кілька метрів вище Теолю, річки, що обвиває місто. Ця споруда, безперечно, належить генієві римлян. І нарешті, передмістя, яке тягнеться від замку на північ, перетнуте шляхом, який уже понад дві тисячі років називається Римським. І саме передмістя теж називається Римським. Жителі цього передмістя, порода, кров, вигляд яких справді особливі, вважають себе нащадками римлян. Майже всі вони виноградарі й відзначаються тим зухвальством, яке безперечно завдячують походженню, а може, й своїм перемогам над котеріями й рутьєрами, яких вибили до ноги в XII сторіччі на пустищі Шаро. Після повстання 1830 року Франція була надто збурена, щоб звернути увагу на бунт ісуденських виноградарів, цей жахливий бунт, подробиці якого, щоправда, не були опубліковані, і на його причину. Насамперед — ісуденські городяни не впустили війська до міста. Вони хотіли самі відповідати за своє місто, згідно зі звичаями городянства середніх віків. Влада мусила поступитись цим людям, підтримуваним шістьома чи сімома тисячами виноградарів, які попалили всі архіви й усі контори непрямих податків і тягали з вулиці до вулиці одного акцизника, вигукуючи біля кожного ліхтаря: "Ось тут його треба повісити!" Бідолаху вирвала в цих навіженців Національна гвардія і врятувала йому життя, відвівши до в'язниці нібито для суду над ним. Генерал увійшов до міста тільки після переговорів з виноградарями й мав досить відваги, щоб замішатись серед їхнього натовпу, бо в ту хвилину, коли він вийшов з ратуші, якийсь чоловік із Римського передмістя підніс йому до шиї свій "волан" (воланом називають великий різак на жердині, яким обрізають гілля на плодових деревах) і гукнув: "Ось зітну тобі голову, і квит!" І цей виноградар справді зітнув би голову тому, кого пощадили шістнадцять років війни, якби не втрутився в ту мить один з проводирів бунту, якому пообіцяли "зажадати від палат придушення цих печерних пацюків!..".