– О так, так, – втомлено погодився Папуга. – Пробач, будь ласка; зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, щойно ми повернемося.
– Обіцяєш? – спитала Дульчібелла.
– Аякже, обіцяю, – роздратовано сказав Папуга.
– А може, ти подарував би мені пиріг із мухами та суфле з коників-стрибунців? – улесливо спитала Дульчібелла.
– Ні, оце вже ні, – відмовив Папуга.
– То й добре, – зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.
– А що це за історія з жабами? – спитав Пітер, заінтригований почутим.
– І з василісками, – вигукнула Пенелопа. – Хто це такі?
– Що вони захопили? – спитав Саймон.
– І звідки ви втекли? – не вгавала Пенелопа.
– Тихо! – скомандував Папуга. – Тихо, тихо, тихо.
Діти посідали мовчки.
– А тепер, – сказав Папуга, – насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.
Саймон поквапливо витяг кишенькового ножа, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.
– Дякую, – сказав Папуга, повагом вийшов і виліз на самий вершечок клітки.
– Не хотілось би, щоб ти там застудився, – зауважила Дульчібелла. – Ти ж не взяв свого плаща.
Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась набік, на одне око, поки він ліз нагору, та обвів поглядом дітей.
– Отже, – сказав він нарешті, – ви хочете знати відповіді на всі ці запитання, чи не так?
– Так, будь ласка, – сказала Пенелопа.
– Чи можу я вам довіряти? – спитав Папуга.
– Звичайно, можеш, – обурився Саймон.
– Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз – це страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова – ні пари з вуст.
Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм Папуга розповість, повмощувались довкола клітки та нашорошили вушка.
Розділ II
Поїзд до країни Міфології
– Отже, – почав Папуга, – це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив свою чародійську освіту. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож нема нічого надприродного в тому, що саме він був першим серед студентів, пройшов навчальний курс із найкращими успіхами та отримав серед інших відзнак Орден Мерліна.
– Це що, найвища нагорода? – спитала Пенелопа.
– Цей орден засвідчує, що його власник майже такий самий майстерний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал закінчив Університет Магії з відзнакою і нагородами (серед яких були три книги, про які я вже згадував, шпилястий капелюх і чарівна паличка), його старий вчитель вблагав його вибрати спеціалізацію і зробити на цьому ім'я. На той час країна кишіла нікудишніми чародіями, всі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. І після деяких роздумів Генджіст вирішив вичаровувати міфічних істот, бо в ті часи ще ніхто цього не робив.
– Які це – міфічні істоти? – прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.
– Нереальні, уявні – наприклад, морський дракон, – прошепотів Саймон у відповідь.
– Невдовзі, – вів далі Папуга, – коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся в русалки, то кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найвищим авторитетом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії Чотириногих Бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належного. Професійні ревнощі – ось головна причина, – Папуга зробив паузу, заліз під крило і витяг звідти мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну та немилосердно чхнув у свою картату носову хустинку.
– Я ж казала, що без плаща ти застудишся, – сердито буркнула Дульчібелла. – Чому ти не прислухаєшся до здорового глузду?
Папуга не звертав на неї уваги.
– Однак за кілька років, – провадив він, – Генджіст Ганнібал несподівано знайшов свій успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він побачив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І за нетривалий час дійшов висновку: це означає, що люди перестали вірити.
Папуга замовк і подивився на дітей пильним, суворим поглядом.
– Я не розумію, – зізнався Саймон і насупився. – По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.
– Дурненький хлопчику, – відказав на це Папуга, – вони існують, коли люди в них вірять.
– Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати тільки тому, що ти в це віриш, – уперто стояв на своєму Саймон.
– Не тільки ти, але й безліч інших людей цього не розуміє, – сказав Папуга. – Але подумай тільки: колись ніхто не вірив у паровий двигун або у пароплав, атож? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава – і тоді… р-р-раз!
– Загуркотіло, – озвалася Дульчібелла.
– Невдовзі парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Схоже відбувалося і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але щойно люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! – і їхня популяція зникла.
– Я вже чула два удари грому! – скрикнула Дульчібелла. – Може, зайдеш усередину чи так і стирчатимеш під блискавками?
– Ой, замовкни вже! – роздратовано кинув Папуга. – Може, ти б узяла та й щось собі сплела?
– Що-що? – перепитала Дульчібелла.
– Нічого! – сказав Папуга.
– Я сплету запинало! – промовила вона. – Я завжди хотіла мати запинало!
– Невдовзі справи геть зіпсувалися, – продовжив Папуга, – і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося всього чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ні за які гроші – це жахливо! І все тому, що в них уже ніхто не вірив.
– І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? – зацікавлено спитала Пенелопа.
Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, чи їх ніхто не підслуховує, і таємниче підніс крило до дзьоба:
– Він заснував країну та назвав її Міфологією… – хрипкувато прошепотів Папуга.
– І де ж вона? – поцікавилася Пенелопа.
– І як усе вирішилося? – запитав Пітер.
– Чекайте, чекайте, – сказав Папуга, – всьому свій час!
– Ти часом не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? – гукнула Дульчібелла.