– Я ніколи про це не думав, – зізнався Пітер.
– Який розумний, здоровий, нормальний, інтелігентний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати: "Люба Поллі", якби знав, що це означає? – запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. – Який порядний, чесний, скромний, сором'язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх: "Попка-дурник", якби знав, що це значить?
– Коли це показати в такому світлі, то воно справді видається жорстоким, – замислено сказала Пенелопа.
– Так, – погодився Саймон, – так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: "тато", "баба", "цяця", "кака" і всяке таке.
– Саме так, – тріумфально вигукнув Папуга. – Отже, яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати "му-му", якби знала, що це означає?
– Кожного представника чого? – запитав Пітер.
– Він має на увазі корів, – відповів Саймон: порівняно з Пітером, він краще знався на складних і довгих словах.
– Ні-ні, – провадив далі Папуга, – єдиний спосіб навчитися розмовляти – це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.
– Як же словник міг тебе виплекати? – невпевнено спитала Пенелопа.
– Там, звідки я прибув, це можливо, – сказав Папуга. – Словник – найбільша наша книга, поряд з Великою Книгою Чарів і Книгою Цілющих Трав Гепсібара.
– Боюся, я знову нічого не зрозуміла, – сказала Пенелопа.
– Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, – сказав Папуга, – до того ж, нетямуща, непослідовна і легковажна.
– Не думаю, що тобі варто знову говорити брутальні слова і ображати когось, – зауважив Пітер, який хоч і не зрозумів половини почутого, але не вподобав їхнього звучання й тому відчув потребу заступитися за сестру.
– Ображати? – щиро здивувався Папуга. – Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів. Це – моя праця.
– Кидати слова на вітер? – спитав Саймон. – Як це?
– Він – Хранитель Слів, – несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. – Це дуже важлива робота.
– Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, – Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.
– Пробач, – сказала Дульчібелла і вибухнула плачем. – Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки намагалася…
– Може, ти вже замовкнеш? – гаркнув Папуга.
– Аякже, чудово, – відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і почала пудрити собі носика. – Знай, я образилася.
– Образилася, – буркнув Папуга. – Типова жіноча поведінка.
– А що значить "кидати слова на вітер"? – спитав Саймон.
– І як розуміти оте "Хранитель Слів"? – додав Пітер.
– Як-як! – відповів Папуга. – Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не слід шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, звукові книги, звичайно, зовсім не схожі на ваші нудні, старі, буденні, звичайні книжки, – наші книги вміють розмовляти. Одна з них – це Велика Книга Чарів, друга – Книга Цілющих Трав Гепсібара, і третя – Велетенський Словник. Я вивчав Словник і тому став Хранителем Слів.
– Але все-таки, що це означає?
– О, – промовив Папуга, – мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, знаєте ви, скільки слів налічує англійська мова?
– Ні, – відповіла Пенелопа.
– Сотні, – припустив Пітер.
– Ні, мабуть, усе-таки тисячі, – виправив його Саймон.
– Майже вгадали. Якщо ж говорити точно – то в англійській мові є двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають усе одні й ті самі слова зо дня у день, день за днем.
Тут очі його наповнилися слізьми, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.
– Отже, – провадив далі Папуга, й голос його тремтів від зворушення, – як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?
– Що з ними стається? – спитала Пенелопа, широко розплющуючи очі.
– Якщо про них не дбати і не вправлятися з ними, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні маленькі створіння, – пояснив Папуга. – В цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сидіти і читати вголос Словник, щоб переконатися, що всі слова належним чином промовлені, але протягом року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо й справді однієї вправи на рік не досить, щоб врятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, між сторінками.
– Час втікає, – несподівано озвалася Дульчібелла.
– Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? – сказав Папуга, зиркаючи на неї.
– Я вже перестала ображатися, – сказала Дульчібелла. – Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.
– І що ти маєш на думці, коли постійно це повторюєш? – сердито поцікавився Папуга.
– Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і тільки вислуховувати твої лекції, присвячені словам, – відказала павучиха. – Ми маємо надолужити згаяний час. Пам'ятай: у нас багато роботи.
– У нас багато роботи, у нас багато роботи, як мені це подобається, – роздратовано сказав Папуга. – Все, що ти робиш цілими днями, – сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, і тому мені не залишається нічого іншого як тільки всім керувати, усе робити, приймати важливі рішення, демонструвати найвищі зразки розуму та відваги…
– Думаю, це було не надто розумно запроторити нас обох у вигнання, – перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. – Я не бачу в цьому нічого такого, що можна було б назвати розумним, аж ніяк.
– Так-так, правильно, звинувачуй мене, – скрикнув Папуга. – Але як я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Як я мав знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий згорток і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це для тебе характерно), що я допомагав василіскам захопити тебе… тебе… дурнувату, пристаркувату, павучиху-співачку, тебе…
– Я образилася, – зойкнула Дульчібелла і заплакала. – Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, тільки за один день, устиг зробити це двічі.