Коли я був малий, він часто радив мені, що прочитати, а тоді перевіряв, як я виконав його рекомендації. Він щиро тішився, водячи мене до родичів, про чиє існування я й не здогадувався.
Якось дядько розповів мені, що під час першої світової війни він був таємним агентом у місті Балтімор, штат Меріленд, де виконував урядове завдання – приятелювати з американцями німецького походження. Його місією було виявляти шпигунів. Він нікого не викрив – бо не було кого викривати.
Алекс Воннегут також запевняв, що деякий час він працював слідчим у справах незаконних прибутків у Нью-Йорку, поки батьки не наказали синові повернутися додому й оселитися в Індіанаполісі. Йому пощастило розплутати скандальну справу про розтрату величезних коштів на утримання й обслуговування надгробка вісімнадцятого президента США Гранта, догляд за яким насправді обходився державі в лічені центи.
Трапляється й таке.
Повідомлення про смерть дядька Алекса я отримав по білому телефону з кнопочним набором номера у своєму будинку, що стоїть у кварталі Манхеттена, відомому під назвою Тертл-Бей, або ж Черепахова затока. Неподалік росте філодендрон.
Я досі не можу збагнути, яким чином я там опинився. Там немає жодної черепахи. Немає і затоки.
Можливо, я сам – черепаха, здатна жити де завгодно, навіть якийсь час і під водою, з власним котеджиком на спині.
Я зателефонував братові в містечко Олбані, штат Нью-Йорк, йому скоро мало стукнути шістдесят. Мені виповнилося п'ятдесят два.
Тобто ми вже не були жовтодзьобими пташенятами.
Проте Бернард ще грав свою роль старшого брата. Саме він придбав два квитки на літак авіакомпанії "Транс-Уорлд Ейрлайнз" і замовив таксі з аеропорту в Індіанаполісі, а також двокімнатний номер з однаковими ліжками в готелі "Рамада".
Похорон дядька Алекса, як і похорони наших батьків та інших численних родичів, був відверто мирським, цілком позбавленим ідеї бога, чи загробного життя, чи навіть самого Індіанаполіса – як і наш готель "Рамада".
Отож брат і я сіли на турбореактивний лайнер, що летів рейсом із Нью-Йорка в Індіанаполіс. Я сів біля проходу, Бернард – під ілюмінатором, оскільки вченому-метеорологові хмари могли повідати куди більше, ніж мені.
Обидва ми вигналися зростом під два метри. Наше волосся – а воно каштанове – досі не випало. Наші вуса – копія вусів покійного батька.
Одне слово, зовнішність у нас цілком безневинна: двійко таких собі кумедних підстаркуватих диваків.
Крісло між нами лишилося порожнє – мовби місце для привида. В ньому могла б сидіти покійна Еліс, середульша наша сестра. Та її не було в тому кріслі, і вона не летіла на похорон свого улюбленого дядька Алекса, оскільки померла від раку в лікарні штату Нью-Джерсі у віці сорока одного року.
"Яка мелодрама",– сказала вона одного разу, коли ми усі втрьох говорили про її близьку смерть.
Еліс залишала сиротами чотирьох малих хлопців.
"Просто балаган",– підсумувала сестра.
А хіба ні?
Останній день її життя минув у клініці. Лікарі й медсестри дозволили Еліс курити й пити скільки завгодно, а також їсти що душі заманеться.
Ми з братом відвідали її. Сестрі було важко дихати. Бувши жінкою, вона все життя страждала через свій зріст, яким майже не поступалася нам. Тому вона постійно сутулилась. І тепер її постать була схожа на знак запитання.
Сестра кашляла. Вона сміялась і кілька разів навіть пожартувала, хоча тих дотепів я вже не пам'ятаю.
Потім Еліс вирядила нас геть.
– Не обертайтеся,– звеліла вона.
І ми не обернулись.
Померла вона о тій самій порі, що й дядько Алекс,– через годину-другу по заході сонця.
З погляду статистики її смерть не становила б нічого прикметного, коли б не одна обставина: сестрин чоловік Джеймс Кармалт Адам – редактор професійного журналу для агентів по скупці, який він робив у невеличкому приміщенні на Уолл-стріт – раптово помер у вагоні "Ділового експреса" за два дні до того. Це був єдиний поїзд за всю історію залізниць Сполучених Штатів Америки, який на великій швидкості в'їхав на розведений міст і пішов під воду.
Чого тільки на світі не буває.
Таки справді балаган.
Ні я, ні брат і словом не обмовились Еліс про нещастя з її чоловіком, який мав узяти на себе всі обов'язки по вихованню дітей. Але сестра однаково про все дізналася. Одна з хворих випадково показала їй номер нью-йоркської "Дейлі ньюс". Заголовок на першій шпальті повідомляв про поїзд, який пішов під воду. Звісно, там було подано й список осіб, що загинули в тій катастрофі.
Оскільки Еліс не дістала релігійного виховання й оскільки вона жила благочестивим життям, свою жахливу долю вона сприйняла просто як прикрий збіг нещасливих обставин.
Тим краще для неї.
Після смерті сестри брат і я взяли на себе обов'язки щодо її дітей. Троє старших синів, віком від восьми до чотирнадцяти років, влаштували закриті збори, на які дорослих не запросили. Після таємної наради діти Еліс висунули дві умови: вони залишаться всі разом і їм дозволять тримати своїх двох собак. Найменший з братів не був присутній на зборах – йому на той час виповнився лише рік чи близько того.
Відтоді троє старших виховувалися в мене та моєї дружини, Джейн Кокс Воннегут. Вони росли разом з нашими трьома дітьми на мисі Кейп-Код. Малюка, що деякий час теж жив у нашій сім'ї, потім усиновив двоюрідний брат його батька, який нині займає посаду судді в містечку Бірмінгем, штат Алабама.
Нехай усе буде по-їхньому.
І трьом старшим дозволили тримати собак.
Якби я забув Еліс відразу по її смерті, для мене це означало б катастрофу. Я ніколи не казав про це сестрі, але всі свої твори писав тільки для неї. Усе, чого я зміг досягти, я завдячую тільки їй. Та й, гадаю, кожен твір мистецтва, позначений справжнім хистом, автор створював не для широкої публіки, а для якоїсь однієї особи.
І сестра – чи то мати-природа – зробила мені велику приємність, давши змогу відчувати її присутність ще багато років після її смерті, а отже, й далі писати для неї. Але потім образ сестри почав танути. Можливо, десь-інде в неї з'явилися невідкладніші справи.
Хай там як, але на день смерті дядька Алекса сестра остаточно зникла з моєї пам'яті.