Балаган, або Кінець самотності!

Сторінка 2 з 33

Курт Воннегут

Той фахівець із техніки безпеки нагримав на брата.

Тоді Бернард і відповів йому, торкнувшись пальцями свого лоба:

– Коли ви вважаєте, що в лабораторії панує безладдя, то вам слід би зазирнути сюди, побачити, на що воно схоже тут.

І таке інше.

Якось я поскаржився братові: мовляв, тільки-но беруся за дрібний ремонт удома, як обов'язково гублю весь інструмент, раніше ніж закінчу роботу.

– Тобі ще, друже, щастить,– відповів Бернард – Я, приміром, завжди гублю те, над чим працюю.

Ми розсміялися.

Та оскільки від народження ми обидва дістали певний склад розуму,– хоч і досить невпорядкованого,– брат і я належимо до штучно поширених величезних родин, що давало змогу кожному з нас претендувати на родичів у всьому світі.

Бернард доводиться братом усім ученим. Я – братом усім письменникам.

Це й кумедно, і втішно для нас обох. Це дуже приємно.

Можна вважати, нам здорово пощастило. Адже людина потребує якомога більше родичів, щоб обмінюватися з ними не тільки любов'ю, а й взаємоповагою та порядністю.

Коли ми були дітьми і жили в Індіанаполісі, штат Індіана, Бернард і я гадали, що зможемо жити там завжди і належати до дуже великої верстви кровних родичів. Бо, зрештою, там виросли наші батьки й діди з купою своїх рідних та двоюрідних братів і сестер, своїх дядьків і тіток. Усі наші родичі були культурними, сердечними й заможними людьми, які вільно володіли і німецькою, і англійською мовами.

Між іншим, усі вони скептично ставилися до релігії.

Замолоду наші родичі поневірялися по білому світі, і часто-густо з ними траплялися дивовижні пригоди. Проте рано чи пізно їм нагадували, що настав час вертатися додому в Індіанаполіс, щоб оселитися там назавжди. І незмінно кожен скорявся тій необхідності – адже там у нього жила тьма-тьмуща родичів.

Там було, крім того, нагромаджено безліч добра, яке можна було успадкувати: успішний бізнес, комфортабельні будинки, самовіддана прислуга, дедалі вищі гори кришталю, порцеляни та столового срібла, репутація порядного комерсанта, заміські котеджі над озером Максінкукі, на східному березі якого наша родина мала велику ділянку землі з літніми віллами.

Але джерело втіхи, яке родина знаходила в собі самій, несподівано вичерпалось,– здається, через раптову ненависть американців до всього, що мало відношення до Німеччини – як тільки Сполучені Штати вступили у першу світову війну. Це трапилося за п'ять років до мого народження.

Дітей у нашій родині більше не навчали німецької мови. Ніхто більше не заохочував їх цікавитися німецькою музикою, літературою, мистецтвом або наукою. Брата, сестру й мене виховували так, наче Німеччина для нас була такою самою далекою й чужою країною, як, скажімо, Парагвай.

Нас позбавили Європи, крім тієї, про яку ми могли дізнатися із шкільного підручника.

В одну мить ми втратили тисячоліття своєї історії, а згодом і десятки тисяч американських доларів, літні котеджі тощо.

І тоді наша родина втратила свою колишню привабливість, особливо для себе самої.

Отож коли Велика депресія і друга світова війна лишилися позаду Бернард, наша сестра і я без особливих труднощів змогли покинути Індіанаполіс.

І жоден із родичів, які там залишалися, і не думав коли-небудь покликати нас додому.

Ми більше не належали до певної географічної точки на Землі. Ми стали взаємозамінними коліщатками в американській машині.

Та й сам Індіанаполіс, який доти вирізнявся власною, притаманною тільки йому говіркою, власними дотепами, легендами, поетами і злочинцями, героями і картинними галереями, де виставлялися полотна місцевих художників, уже перетворився на взаємозамінний блок в американській машині.

Це місто стало просто ще одним населеним пунктом, де мешкали тільки коліщатка і гвинтики, були автомобілі, свій симфонічний оркестр і таке інше. Та ще іподром.

Отак воно.

Бернард і я ще навідуємося туди – на похорони. Торік, у липні, ми їздили на похорон дядька – Алекса Воннегута, молодшого брата нашого покійного батька. То спочив вічним сном чи не найостанніший представник нашої старомодної рідні, один із доморослих патріотів Америки, які не боялися бога, а проте мали європейські душі.

Він дожив до вісімдесяти семи років. Дітей після нього не лишилося. Колишній випускник Гарвардського університету, Алекс Воннегут працював страхувальним агентом, потім вийшов на пенсію. Він був одним із засновників філії американської ліги анонімних алкоголіків у місті Індіанаполіс.

Проте некролог, надрукований газетою "Індіанаполіс стар", переконував, що насправді Алекс Воннегут не був алкоголіком.

Таке спростування, як мені уявляється, було просто ввічливим жестом. Дядько полюбляв заглядати в чарку,– це я знаю точно,– хоча спиртне ніколи не заважало його роботі й не позбавляло страхувального агента людської подоби. А потім він зненацька відцурався випивки Проте на зборах анонімних алкоголіків йому як і всім іншим членам тієї ліги доводилося, звичайно, назвавши своє ім'я та прізвище, щоразу мужньо визнавати: "Я – алкоголік".

Ну, а чемне газетне спростування приналежності нашого родича до хронічних п'яниць, думаю, слід розглядати як старомодний шляхетний намір урятувати від ганьби й неслави всіх інших людей, яким випало носити заплямоване прізвище.

Будь-кому з Воннегутів навряд чи пощастило б добре одружитися в Індіанаполісі чи дістати престижну посаду, якби стало відомо, що ми доводимося ріднею колишньому п'яниці або комусь такому, хто,– як, наприклад, моя мати чи син,– хоч би й тимчасово, але все ж таки втрачав розум.

Ми навіть тримали в таємниці те, що бабуся нашого батька померла від раку.

Поміркуйте над цим як слід.

У кожному разі, якби дядько Алекс, переконаний атеїст, після смерті опинився перед брамою раю, він би – я в цьому абсолютно певен – так відрекомендувався святому Петру:

– Алекс Воннегут. Алкоголік.

Знай наших.

Я здогадуюся, що не тільки страх перед запоєм, а й самотність привели його до ліги анонімних алкоголіків. У міру того як родичі один за одним упокоювалися, або розбрідалися хтозна-куди, або ставали взаємозамінними коліщатками в американській машині, він відчував дедалі гострішу потребу завести собі нових братів і сестер, племінників і племінниць, дядьків і тіток, яких він і знайшов серед членів американської ліги анонімних алкоголіків.