— А в копі скільки снопів?
— У копі?.. Дай Бог пам'яті... Снопів, мабуть, сорок...
Отже, сорок на п'ять, то й виходить двісті снопів. Поділити на п'ять: сорок кілограмів зерна.
— А скільки вам на трудодень цього року дали?
— По півкіло, дай Бог пам'яті.
— А на панщині по сорок кілограмів на трудодень випадало!
— Е-е, синку, не дожить нам до панщини, — зажурилася мати.
Ішов до школи Микола — діливсь новиною із стрічними:
— А ви знаєте, скільки заробляли люди хліба за панщини? По два з половиною пуди!
— Ну-у... А де це ти вичитав?
— Учителька сказала.
Показав і учительці.
Учительку, розказують, відливали водою. А Миколу довго дражнили "п'ятим снопом".
Ну, а далі — гірше. І те не так, і те не по правді. Все боліло, все душу пекло. Став писати листи. Та не будь-кому — Сталінові. "От приїдьте до нас та розберіться, хто нами керує. Бандит на бандитові, злодій на злодієві. Останню шкіру здирають з колгоспника".
Сталін читав не читав, усі листи назад відфутболював. Тим же бандитам-злодюгам. Що давно на Миколу зуби гострили. "Правду шукаєш? Ми тобі покажемо правду!"
У тридцять сьомому, коли судили троцькістів-бухарінців та шкідників-диверсантів, пов'язали й Миколу.
У колгоспі стодола серед ночі згоріла: все зерно в попіл пішло. Набігло з району: шукати диверсанта-троцькіста,— і все начальство сільське, усе до одного дружно ткнуло пальцем у Миколу.
І судили Миколу, і присудили до смертної кари.
Аж в область Ониська достукувалась: тіло забрати та поховати по-християнському. Не віддали:
— Єму і в нас хорошо лежать.
І насипала Ониська поряд з могилою Петра ще один горбик. Поставила хрест, написала на ньому, що лежить тут убієнний раб божий Микола, мир праху його...
— Вам хоч сказали, за що його розстріляли? — запитав я бабу Ониську, коли вона вперше привела мене на кладовище.
— Сказали, як не сказати... Що був таксістом...
— Таксістом?
— Таксістом, таксістом...
Господи, аж тепер я утямив, чому бабу Ониську прозвали "таксісткою".
ВАСИЛЬ
Цей був найвеселіший. Завжди усміхався, щоб там не скоїлось.
— Та не журися, жінко, бо й очі виплачеш!
Або:
— Хіба не горе!.. Не бачила ти смаленого вовка!..
Легко жилося Онисьці з веселим оцим чоловіком. Будь-яку сварку в жарт переводив.
І з цим, наче наврочило, не прожила і півроку. І дитинки не встигла завести.
У сороковому забрали до армії. Бо вже тоді запахло війною. З німцем, а з ким же іще.
Василь, веселенький, п'яненький, пішов, витанцьовуючи:
— Як полізуть — за тиждень упораємось.
Ще й співав:
З ма-галой кров'ю вє-гілікім уда-аром!..
Невдовзі й листа прислав. Трикутничок, ще і без марки. Що в армії не житуха — малина. Годують безплатно тричі на день, ще й серед дня спати вкладають. Командири навшпиньках ходять, сон стережуть. Одна тільки біда, що жінки під боком немає. "Та осьо повернуся, то надолужимо..."
"А німець так мене налякався, що й воювати роздумав..."
То не журися, Онисько.
А як не журитись... Як не журитись Онисьці, коли город досі не зораний. Коли голова сказав почекати, поки на колгоспному полі упораються. Доведеться брати лопату та самій город той і скопувати.
Озвавсь знову трикутничком:
"Копай, жінко, копай. Тільки не на всю лопату, а на півштика. Бо я по всьому городу зброю позакопував. Пулімйоти й гвинтівки. Та ще й гранат два ящики... То як, бува, викопаєш — обратно закопуй. У хазяйстві воно все знадобиться..."
В Ониськи і руки трусилися, коли лопату на півштика заганяла...
Недовго й копала. Налетіло міліції, як тої галечі, та всі до одного з лопатами. Перекопали город — до вечора й упорались.
Забралися, матюкаючись...
— Та я ж вас хоч пиріжечками вгощу! — кричала вслід їм Ониська.
— В задницю собі їх позапихай!
Ото, які люті...
А другого дня — ще один лист Василів:
"Скопали... А тепер, жінко, сади й не журися..."
Хоч Василь і писав, що німець роздумав починати з нами війну... Особливо ж як дізнався, що його, Василя, забрали до армії... Таки діждались війни. І від чоловіка — жодної вісточки. Виглядала листоношу — ночей не спала.
— Немає, тітко... Немає...
А він же аж на границі, в нього ж перша куля летіла!
— Та подивися пильніше, мо', де засунувся!
— Та кажу ж, що немає!..
Врешті діждалася. Чужою рукою написаний. Не горюй, жінко, бо твій чоловік загинув смертю хоробрих!..
І виплескала ще один горбик Ониська. І на хресті теж написала: "Раб убієнний".
ПАВЛО
Вже про заміжжя й не думала.
Та й яке там заміжжя, коли викосило всіх чоловіків! Лишилися тільки підлітки та ветхі діди.
Особливо коли прийшли визволителі.
— Нємцев ждалі?.. Хлєбом-солью встрєчалі?..
Та усіх, всіх до одного, на фронт.
І, безоружних, — в атаку. "Іскупать віну кров'ю".
— А што іх жалєть!..
Жоден, вважай, не вцілів. Всі одразу ж стали "героями".
Засипали село похоронки — листям осіннім.
То яке там заміжжя Онисьці!
Он дівчат незаміжніх — хоч греблю гати.
Як, бувало, мужик якийсь приб'ється до хутора, то й двох кроків не ступить. Спутають і одразу ж до ліжка. Не придивлятимуться навіть, який він із себе. Здоровий чи покалічений.
А от же перепало й Онисьці: мужик майже цілий попався. Тільки й того, що рука одпанахана та вибите око.
Та він і тим, що лишилося, бачив краще, ніж дехто двома. Все помітить, все визирить. Особливо оте, що і в горі розраїть, і сум прибере.
— Тобі й одного ока забагато! — лаялась Ониська, пляшку спорожнілу знаходячи.
А він і не одгавкнеться. Вже веселий, вже під мухою, пригортав до себе Ониську. Як вона не одбрикувалась.
— Та моя ж дорогесенька!.. Моя золотесенька!.. Хочеш, я тобі "Як баба решетом воду носить" станцюю?
Розкарячить ноги та й піде навприсядки. Мертвий, не те що Ониська, сміятиметься.
Танцював — цирку не треба.
Особливо оте "Як баба решетом воду носить".
Або "Дойдьом до Берліна". Як солдат перевзувається, готуючись до Берліна дотопати.
Такі плакати під кінець війни майже в кожній сільраді висіли.
Сидить хвацький солдат, перевзува чоботи хромові (не інакше генерала роззув). А під низом написано: "Дойдьом до Берліна!"
То Павло й вигуцикував гузном, аж курява йшла.
Дотанцювався. Згорів од горілки.
Поховала й цього. Одтужила, одплакала та й зав'язала з заміжжям.