— Ну, як настрій? Про що це ви так замислились?
Тереза відірвала погляд від сосни.
— Думаю про красу. Он сосна...
Молодий учений з подивом зиркнув у вікно.
— Гм... А я й не помічав. Хоч і мені корисно переключати увагу.
Кілька секунд він дивився на сосну, потім швидко підійшов до апаратури, забубонів:
— Так, так... Усе йде нормально.
Обернувшись до дівчини, вловив її байдужий погляд, збентежився:
— Що з вами, Терезо?
— Нічого. — Квола посмішка ворухнула їй губи. — Ви ж самі кажете, все нормально.
— Е... так не можна. — Геннадій Петрович зняв халат, кинув його на спинку стільця й сів. — Бачу, нам треба поговорити.
Тереза поправила ковдру на ногах, знову невесело посміхнулась:
— Психотерапія?
— Так. Зрозумійте, що життєдіяльність організму — це не тільки біохімічні реакції, а й настрій, так, так, настрій.
"Життєдіяльність організму... — подумки повторила дівчина. — Чи він коли-небудь закохувався?"
А Геннадій Петрович, дивлячись їй в обличчя, продовжував:
— Дуже добре сказав колись Спіноза: "Якщо ви хочете, щоб життя усміхалось вам, подаруйте йому спочатку свій хороший настрій".
— Треба його мати...
— Авжеж, треба. Що, гадаєте, отой високий з вусиками покинув?
— Мабуть, що так, — спаленіла Тереза. — Нащо йому каліка?
— Ну, знаєте... Що ж то за любов!
Геннадій Петрович, завжди такий стриманий, скупий на слова, несподівано розговорився, Плин його думок непомітно підхопив Терезу, вона спочатку тільки похитувала головою, а далі встряла в розмову, почала захищати... свого нареченого. Але Геннадій Петрович зумів так повернути дискусію, що Тереза подивилась на свої стосунки з Дімою ніби збоку, стороннім оком. І багато що їй відкрилося, постало в іншому світлі, хоч вона й не сказала про це.
Вже зовсім стемніло, коли професор зібрався йти.
— А щодо вашої травми, Терезо, — сказав на прощання, — то калікою ви не будете, можу запевнити.
— Біоелектронний протез...
Геннадій Петрович заперечно похитав головою.
— Ні, Терезо. Я ж казав — ви перша, зрозуміли? Біоелектронні протези передпліччя — це для нас не новина. Ви перша людина, якій ми відрощуємо, розумієте, відрощуємо кисть!
Розширеними очима дівчина поглянула на професора, і в тому погляді сяйнуло і здивування, і захоплення, і ще щось таке, що й словами важко передати. Затріпотіли вії, дівчина уткнулась в подушку й заплакала. Геннадій Петрович узяв свого халата й тихенько вийшов.
Біля дверей мало не зіткнувся з високим юнаком, ковзнув поглядом по худорлявому обличчю і покрокував до виходу. Міг би заборонити такі пізні відвідини, але не заборонив. Може, цей молодик несе злагоду, і Тереза буде радісна й щаслива.
Діма стукнув дверима, але Тереза не підвела голови.
— Ого! Він тебе доводить до плачу, цей професор. Що тут між вами було?
Тереза трохи підвелася, підібгала під пахву подушку. її погляд був такий пильний, що Діма не витримав і одвів очі вбік.
— По-перше, треба вітатися, — заговорила Тереза, — особливо коли так довго не бачились...
— Ну от, починаєш... Я до неї мов на крилах... Знаєш, наша "летюча бригада" — по всій республіці...
Діма говорив швидко, але слова, хоч і були красиві, не доходили до серця дівчини. Він виправдовувався:
— Термінове відрядження, а там схопив ангіну... Висока температура...
Тереза слухала байдуже. Чим більше він говорив, тим більше вона впевнювалась, що побоювання її були не даремні. А його перебільшена цікавість до наслідків лікування здалася просто фальшивою.
— Професор каже: все йде добре.
— Я бачу — він справді піклується про тебе... не шкодуючи часу. Кажуть, він старий парубок?
Це вже було занадто. В Терези підскочили брови:
— Ти це... серйозно?
— А що? — Діма розтягнув губи в цинічній посмішці. — Хіба не буває...
— Якщо так, то нам ні про що більше говорити. — Тереза показала на двері. — Вихід там!
Діма наче ждав цього — стенув плечима, щось буркнув і поспіхом вийшов. Тереза поривалася встати, але стрималась, поклала голову на подушку й підперла поглядом білу стелю. Думки летіли врізнобіч, і важко було зібрати їх в одне русло. Це ще тяжча аварія... Але т.ут уже не випадок... І вчені безсилі допомогти. Жива тканина регенерує, а кохання — ні. Що ж, може, це й краще. Розрив — так розрив. Назавжди. А то почав хитрувати... Блазень!
Защеміло на душі, але водночас і полегшало, ніби тягар спав з плечей. І перед очима прослався довгий шлях...
III. — Товариші, минуло трохи більше року, коли ми почали свій перший експеримент по регенерації верхньої кінцівки людини, точніше — кисті... Тепер я радий повідомити, що цей експеримент успішно завершено.
Тереза дивиться на екран і усміхається. Ну, й Геннадій Петрович, от уже добирає вислови: "верхня кінцівка"! Поглянула на свою праву руку, поворушила пальцями, стиснула в кулак, знову розправила. Відросла... кінцівка! А був же обрубок...
Геннадій Петрович доповідає науковій конференції різні аспекти процесу, демонструє графіки, знімки. У відповідь на якусь репліку зачитує історію хвороби, заведену в хірургічному відділенні клініки, де було зроблено операцію.
Більше року... Як швидко пролетів час! А це ж відтинок її життя, її муки. Спочатку Тереза не вірила, що кисть відросте, а згодом... сталося таке, ідо важко й згадувати. Кисть відросла, але яка? Рожева долонька, пальчики-як у малої дитини. Тереза гірко плакала, але Геннадій Петрович не втрачав надії. "Що, крім фізіології, радикально впливає на людський організм? —запитував і сам же відповідав: — Праця, фізична праця!"
Тижнями, місяцями Тереза місила глину, ліпила статуї, розламувала їх на шматки, зволожувала й знову товкла своїм дитячим кулачком — аж чоло їй зрошував піт. І тепер обидві руки зрівнялися.
Простягла їх перед себе, стулила пальці — однаковісінькі!
А Геннадій Петрович розглядає процес регенерації з погляду гістології, далі переходить до явищ іннервації, ролі біофармакохімічних стимуляторів.
Тереза слухає й не слухає — хвилюється. Ніби відчуваючи те хвилювання, Геннадій Петрович час від часу поглядає на неї з екрана. Зрештою каже:
— А тепер запросимо до залу нашу піддослідну...
Краска сорому заливає їй лице. Не слухаючи кінця фрази, Тереза виходить з кімнати, в якій прожила важкий і радісний рік, і прямує світлим коридором до конференц-залу. Сповнена життєвої сили, з веселим блиском в очах, вона ніби не йде, а лине, втративши вагомість.