Атол Туамако

Сторінка 50 з 53

Тендюк Леонід

Пісня гучнішала, розправляла крила, злітала над островом, линула понад лагуною. Її підхопили і ті, що стояли над ямою. Ми підспівували теж.

— Тіарі, матіа, лехуа! — багатоголосо пролунало над ямою, і полінезійці заходилися кидати вниз, під ноги танцюристів квіти, пучечки трави, зелені галузки.

Усі ті квіти й клечання, впавши на каміння, стали парувати. Яму сповило імлистою габою, потім заклубочило димом та парою. Танцюристи то з'являлися на повен зріст, то знову зникали в голубуватому тумані, ніби поринали серед хвиль.

Танок скінчився. Яму лово засипали піском. Але перш ніж зрівняти її із землею, Мотовило і собі попробував потанцювати на камінні. Та вогнехідця з нього не вийшло — він обпік підошви! Тепер у нас двоє калік: Солоний, що поранив ногу об траву опунцію, і ось Мотовило. Ну, а полінезійці, які не менше години витанцьовували босоніж, живі-здорові.

От після цього й кажіть, що в світі немає чудес!

Розділ дев'ятнадцятий

ДАВНО І СЬОГОДНІ

(Легенда атола Туамако, яку розповів вождь Теарікі)

— Оповідачів, хто знає різні пригоди, — здалеку почав Теарікі, — в моєму краї звуть повеко. На інших островах, де мені колись довелося жити, їх ще називають тузітала.

З роду в рід передаються перекази про те, як наші відважні предки, залишивши свою правітчизну — Гаваїки, на великих човнах-катамаранах вирушили назустріч сонцю, шукаючи нових земель.

Он і Мата, себто Всевидюще Око, — мій вірний прибічник, вождь-оратор, який вітав вас у хижці для гостей, — він теж розповідав про наших попередників, які з Гаваїки припливли на Туамако.

Мені, великому вождю Теарікі, говорити не личить — для цього є, як я вже казав, вожді-оратори. Та сьогодні, на честь вашого прибуття, я тимчасово стану повеко і розповім, чого на моєму острові люди босоніж ходять по вогню. Розповім так, як чув од діда й прадіда.

Було це давно… Повернувшись із моря, де вони ловили рибу й шукали перли, остров'яни приходили до хижки-фаре. І коли спускалась нічна темрява, слухали, як слухаєте зараз і ви, розповідь свого повеко.

Він говорив довго й багато. Слова, як черепашки пауа, з яких жінки виготовляють вінки віві, в'язалися одне до одного.

Іншому остров'янину легше, мабуть, дістати з глибин коштовну перлину, ніж так складно розповісти про те, чого нема і, можливо, ніколи й не трапиться.

Тому-то оповідача люди шанували, і кожен намагався хоч чим-небудь йому віддячити. Одні приносили кокосові горіхи або банани, інші — рибу, а то й перли, а хто вів на шворці і порося.

Якось старий повеко розповідав про подвиги відважного рибалки Мауї. Про того сміливця та про те, як він з океану виловлював острови, люди мого краю знали й раніше. Але цього разу оповідь схвилювала, як ніколи. Всі довідались, що Мауї не лише подарував їм острови, а й видобув життєдайний огонь, розсунув колись вузький, що нависав над самісіньким морем, небосхил; випустив з темряви сонце.

Скажіть мені: хто не схоче бути схожим на такого героя?! Певне, що не знайдеться такого.

От і син тутешнього вождя. Він слухав тоді про Мауї і вирішив віддячити повеко за його цікаву розповідь. Він пішов до струмка, в якому іноді ловились вугрі. Та, наблизившись, побачив: де раніше з-під землі, пробившись, дзюркотіла вода, тепер лежали голі, потріскані од спеки коралові брили. Де-не-де ще віддзеркалювали, виблискуючи проти сонця, вцілілі калюжі.

Тоді хлопець, знаючи, що вугрі полюбляють вологість і мул, заходився копати землю.

Незабаром натрапив на те, що шукав. Під рукою ворухнувся вугор і людським голосом жалібно заволав:

— Не вбивай мене, юначе! За це я навчу тебе так добре плавати, що на всьому світі не буде тобі рівні!

Але хлопця ті слова лише розсмішили. Навіщо йому вчитись плавати, якщо він і так неперевершений серед нирців і веслувальників!

— Ти станеш спритним, як Мауї, і прекрасним, як бог Лоно, — не вгавав вугор. — Кинутий тобою спис полетить найдалі, несхибно влучить у ціль. А врода твоя причарує найкрасивішу дівчину — ваїну.

І на це юнак теж відказав, що йому не позичати ні спритності, ані вроди.

— Гаразд, — відповів вугор. — Якщо не хочеш того, що я пропоную, тоді навчу тебе босоніж ходити по розпеченому камінню.

Бути вогнехідцем, кружляти по вогню й не обпікати підошов — такого ще син вождя не чув! І він зглянувся на благання вугра.

Хлопець знав, що ці створіння, буває, володіють чудодійними чарами. Он і повеко розповідав якось про це. Може, й цей, жалібноголосий, теж якийсь чародій?

Виявилось: так воно й є! То був не вугор, а невеличкий, схожий на казкових карликів-менехуне чоловічок.

Юнак та той вугор-чоловічок залишили болото і подалися до лагуни.

Там, на береговому піску, карлик швидко викопав велику круглу яму — лово. Накидав у неї каміння, зверху поклав дров. Розвів багаття.

Коли дрова згоріли, розпікши каміння, карлик схопив за руку юнака, і вони удвох кілька разів босоніж пройшлися всередині ями. Потім закружляли в танку. Підошви ж, як і раніше, лишалися неушкодженими.

З радісною новиною прибіг хлопець у виселок. Зібрались на горбку односельці, викопали яму, розклали багаття та й заходились танцювати.

— Відтоді ми й ходимо по вогню, — закінчив свою оповідь Теарікі.

18 лютого, понеділок…. Сьогодні я гуляв із Мотовилом по острову. Піймали невеличкого земляного краба. Теарікі, коли ми йому показали, назвав того клишоногого "тупа", хоч краб і не тупотить, а повзає. А Паганель сказав, що це кокосовий злодій. Краб вилізає на пальму і клешнями перетирає стеблини, які тримають горіх. Потім ними ласує.

На кількаметровій висоті од землі на стовбурах пальм ми побачили товсті перевесла. Теарікі пояснив, що ними обв'язують пальми, аби врятувати горіхи од тупа, — краб того бар'єра не може подолати.

У кокосовому гаю ми уздріли й таке: в деяких пальм під кроною висіли шкаралупи кокосових горіхів, і в них з надрізів у гіллі капав сік.

Вислухавши нас, Адам Варфоломійович переповів про це вождю. Той, засміявшись, повів усіх до гаю. Він, Теарікі, спритно виліз на пальму. Відв'язав "глек", потім, спустившись додолу, ковтнув з шкаралупи сам і простягнув горіх нам. Смачно! Але п'янке — голова відразу замакітрилась.