Вода була прозора й чиста. Навіть у трюмі, де нині порається Журавка, світло і, крім хіба що темних закутків, видно все: якісь величезні паки, товстопузі бочки, ящики.
Володя, бачу, силкується стропом "заарканити" опукле, стягнуте обручами барило. Я послабив линву. Так і є: він намагається зав'язати "бочковий строп", щоб ним підхопити вантаж. Не виходить! З одного боку бочка щільно притиснута до ящика — він заважає зрушити її з місця. Тоді Журавка застосовує інший прийом: швидко зв'язує вузол "котячі лапки" — дві поперечні петлі, що утворюються, якщо "переломити" подвійний кінець линви.
Петлі з обох боків охоплюють барило. "Тягни!" — зрозумів я помах Журавчиної правиці і тієї ж миті вибрав зайвину — послаблений кінець каната.
Готово, вантаж нарешті застроплено!
Після короткого перепочинку Володя знову опускається в трюм, а я лишаюсь на поверхні моря: коли він смикне за линву, мені, як і домовились, слід подати команду на берег — "Віра!", тобто щоб товариші тягли канат до себе, піднімаючи з дна нашу знахідку.
Я відчув: линва натяглася, стала пружною. Потім знизу по ній дійшов легкий поштовх.
— Віра! — гукнув я, подаючи на берег умовлений знак.
Паганель, Наташа й Мотовило давно чекали цієї миті: поклавши руки на вірьовку — здавалось, зв'язані нею воєдино, — вони стояли біля деревця, на кількаметровій відстані одне від одного.
Коли я гукнув, усі троє, напружившись, потягли линву до себе.
Журавка, зрозумів я, не промахнувся: точно направив бочку, і вона легко вийшла з люка. Ну, а тепер — стоп!
На березі помах моєї руки зрозуміли — враз зупинились.
Випірнув Журавка.
— Як справи? — запитав я.
— Все йде, як по маслу, — відповів він. — Бочка за бортом. Гукни, нехай тягнуть.
… Потім, завівши кінець линви в щілини, які утворились на місці пазів і стиків, ми підняли, — вони виявились майже цілі, — з десяток корабельних дощок.
Коли палубний настил зруйнували, проникнути в трюм стало легше. Пересилюючи страх, я наважився спуститись туди теж.
Кілька важких паків, піднятих із "Моани", — то справа моїх рук. Але про це потім…
Розділ одинадцятий
ТРОПІЧНИЙ УРАГАН
Сонце вже хилилось до обрію, коли ми нарешті впоралися з "Моаною".
Знайдений вантаж винесли на берег, поклали далеко од води — з таким розрахунком, щоб під час припливу й відпливу хвилі не могли змити його в океан.
Нам не терпілося як слід роздивитись: що воно за скарби.
Насамперед паки, в яких давно зіпсувалось навіть непідвладне гниттю манільське волокно з дикого банана абаки; теслярський інструмент, дрібні корабельні речі, дошки…
Сказати, що я був од всього цього в захопленні, не можна. Бо те, що лежить на поверхні і не таїть загадковостей, як відомо, найменше викликає наш інтерес. Та й друзі, бачив я, були розчаровані.
Нас особливо зацікавила велика інкрустована перламутром скриня.
Вона була чи не найважчою серед усього вантажу.
Червоне від часу й тривалого перебування під водою дерево потемніло, густо обросло дрібними і більшими черепашками, отож сундук нагадував велетенського з гострими колючками на боках їжака.
Кілька разів Журавка вдарив важкою свайкою по замку — заіржавілому і теж укритому черепашками; спробував проникнути всередину. І все дарма! Замок, хоч плач, не піддавався ніяким зусиллям.
— Що будемо робити? — запитав Журавка. — Відкладемо до кращих часів чи, може, заночуємо тут і вранці розгадаємо таємницю скрині?
— Заночуємо! — в один голос вигукнули Мотовило і я.
— Знахідка така, що варто над нею потрудитись: вона може розкрити чимало незрозумілого, — глибокодумно зауважив Адам Варфоломійович.
— Я з вами згоден, — відказав Журавка. — Мені теж неабияк кортить про все пошвидше довідатись… Але… — Він показав рукою на небо: — Бачите?
— Хмарки? — перепитав я, кинувши погляд на пір'їсті, ледь помітні хмаринки, якими всіялась височінь неба.
— Так, хмарки, — вів далі бувалий моряк. — А знаєте ви, що ці крихітні пелюстки — перша ознака недалекого шторму?
І пішло, й пішло! Журавка заходився оповідати — справжній професор! — які-то прикмети наближення урагану.
— Ви, може, помітили, — говорив він, — вранці, коли ми прокинулись, збираючись вирушати на протилежний бік острова, мідно-червоний, з огнистими барвами край неба на сході палахкотів, мінився, ніби його хто заштрихував тоненькими, схожими на пір'я смугами. Такі "пір'їни" здебільше свідчать, що десь далеко зірвався вітер. Якщо ж хмари пливуть, сходячись в одну точку, так і знай: миль за п'ятсот звідси центр урагану.
П'ятсот миль — значна відстань. А ураган, як відомо, в тропічній зоні, де знаходиться атол Туамако, рухається так повільно (десять-п'ятнадцять кілометрів на годину), що його часом може обігнати й випередити навіть тихохідне судно.
Звичайно, ми помітили і "пір'їни" на вранішньому небі, й те, як вони пізніше почали сходитись докупи.
— Роза вітрів, — угледівши над головою розкинуті барвистим хвостом павича хмарини, аби похизуватися своєю обізнаністю, мовив Мотовило.
— Чув дзвін, та не знаєш, де він! — заперечив йому Журавка.
— Як так — не знаю? — обурився Мотовило.
— А так, що названа тобою красивість нічого спільного не має з навігаційним терміном "роза вітрів".
І Журавка розтлумачив: розою вітрів зветься не схожа на квітку сукупність хмар, як то гадає Мотовило. Під цими словами розуміється графічне зображення сили та напрямку вітру у певній точці за певний період. Без витребеньок і різних там вигадок — просто і ясно!
— Вік живи — вік і вчись! — не став заперечувати й на диво покірно. згодився Мотовило.
Ніхто з нас тоді не надав побаченому значення. Мало які хмари з'являються на видноколі! Та зараз, коли Журавка звернув на них нашу увагу, ми й самі помітили: хмари точнісінько такі — лихі провісники бурі, — як їх охарактеризував бувалий моряк.
Хоч на морі й стояв штиль, проте дедалі ставало відчутніше, як свіжішає вітер. З тихим шелестом до берега набігали зі сходу хвилі. Вони ніби понижчали, проте їх стало більше, і вони, здавалось, зупинились, тупцюючи на місці, та перевальцем похитувались з боку на бік.
Це були брижі, що, як і пір'їсті хмари, свідчили про наближення урагану. Повітря задушливе й млосне. І до дзвону в голові тихо.