Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ.
— Що там у нас іще? — спитав Бондаренко. Супрун прочитала з папірця:
— Про локаут на машинобудівному заводі доповідає товариш Шевчук.
— Що, що? здивовано перепитав Бондаренко. Густим басом з місця обізвався Шевчук, Лука Остапович,
що заступав ці дні Бондаренка у завкомі:
— Поки ти, Федоре Івановичу, у Київ їздив, директор наш теж часу не гаяв. Встиг побувати в Києві, в Головному управлінні. Учора вивісив об'яву, що завод працює тільки до двадцятого грудня.
— Ну, це ми ще подивимось! — сказав Бондаренко і спитав, які ще є питання.
— Про затримку заробітної плати на тютюновій фабриці Гурарія доповідає Сара Гутман. Потім... Я ще хочу порушити питання...— Вона замовкла, явно вагаючись.
Кузнецов, спіймавши на собі її погляд, поспішив сказати:
— У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п'ять.
Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали.
— А не то, дозволь, Мирославо Наумівно,— запропонував хтось,— порушити традицію: викурити по одній цигарці.
— Ні,— догадавшись, для чого Кузнецову потрібна перерва, сказала Супрун.— "Традиції" не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об'являю перерву на п'ять хвилин.
Курці зразу ж повалили на площадку сходів. У кімнаті лишилися некурці, обступили Федора Івановича з розпитами. До Кузнецова підійшла Супрун і сказала тихо:
— А ви, Василю Івановичу, здається, маєте рацію: раз тут і Федір Іванович, то перше ніж говорити на комітеті, слід обговорити в більш вузькому колі.
— Безперечно,— відповів Кузнецов.— Тим більш, що це ж не просто" "більш вузьке коло", а бойовий штаб. Федоре Івановичу, на хвилинку! — покликав він Бондаренка. Потім прочинив двері на сходи і гукнув Тесленка.— І давайте перейдемо в ту кімнату.
Перейшли в другу кімнату.
— Ну от,— причинивши двері і звертаючись до присутніх, сказав Кузнецов.— Бойовий штаб майже в повному складі.
— А що таке? — спитав Тесленко.— Ми ж домовились зібратися після засідання комітету. Якраз і Артем підійде. Чого раптом?
— Мирославі Наумівні дуже не терпиться. Вона саме про нашу пропозицію і хотіла на комітеті говорити.
Тесленко рвучко повернувся до Мирослави.
— А я вас попереджала,— відповіла Супрун.— Та й потім, мене просто дивує, чому це ви боїтесь партійного комітету?
— Не те слово, Мирославо Наумівно,— сказав Кузнецов.
— Партійного комітету ніхто не боїться,— додав Теслен-ко.— І ми певні, що партійний комітет підтримав би нас. А ось, чи певні ви...
— В чому?
и — Що серед двох десятків людей, присутніх зараз на засіданні, не знайдеться хоч би один, що не вміє тримати язик за зубами? А діло таке, що вимагає найсуворішої таємниці.
— Та в чому справа нарешті? — не втримався Бондаренко.
— Дуже цікаву думку подали Артем з Кузнецовим,— сказав Тесленко.— Вихопити зброю із казарми у гайдамаків.
— Як це "вихопити"?
— Авантюра справжнісінька,— переконано сказала Супрун.
— Он як! — ворухнув бровою Бондаренко.— Такого ще не водилось за нами. Авантюра, кажеш? — І повернувся до Кузнецова.— Ану, розповідай докладно.
Тільки Кузнецов почав розповідати, як у двері хтось постукав.
— Кому там не терпиться? — кинулась до дверей Мирослава і, прочинивши двері, відступила.— Заходьте! — сказала, даючи дорогу.
До кімнати зайшов Артем Гармаш.
— Здрастуйте! — привітався з Федором Івановичем (з іншими він уже бачився).
— Здрастуй,— відповів Бондаренко, уважно приглядаючись до нього.— А чого це ти розчервонівся так?
— Поспішав, щоб не спізнитись. Просто з патронного заводу.
Він і справді був розпалений. Обличчя його було мокре від поту і розталого снігу. Мерщій зняв шапку, розстебнув шинелю.
— Ну що? — спитав Кузнецов.
— Все гаразд. Бажаючих більше як треба. Федір Іванович невдоволено похитав головою:
— Конспіратор! Виходить, роздзвонив уже навіть і тим, кому нічого й знати не треба.
Артем відповів спокійно:
— Нікому я не роздзвонив. Про саму операцію і слова нікому, крім Рябошапки та Валдіса Густа. Але на цих хлопців я покладаюсь, як на самого себе.
— А все ж таки, Артеме,— обізвалась Мирослава.— Скільки ж це "більше як треба?" Ви не забувайте, що в них...
— Я не забуваю, що у них. Але я добре знаю і те, що зручнішого випадку, як сьогодні, саме цієї ночі, не буде. Доки, ви думаєте, зброя ця буде лежати на складі? Не ми будемо стріляти з тих гвинтівок, то вони — по нас. Зволікати не можна і дня! Та й потім — хіба ж ми у відкриту? Ми на військову хитрість підемо: без шуму, без пострілу.
Артем став докладно розповідати, яких уже заходів вжито.
Перш за все з самого досвіту хлопці вартують біля казарми, вивчають розпорядок дня кінної сотні полуботківців (решта— чотири піші сотні ще в ешелоні): в які години відбувається зміна вартових біля воріт та роз'їздів по місту. Добре знаючи територію казарми,— адже без малого півроку батальйон простояв у ній,— Кузнецов і Артем точно визначили, звідки треба буде пробратися до складу.
— Якщо, звичайно, пощастить без шуму зняти вартових.
— Отож-то й воно: "якщо пощастить"! — не стерпіла Супрун.
— Так народна мудрість вчить,— відповів їй Кузнецов, ледь посміхнувшись.— Не кажи "гоп", поки не перескочиш.
— А коли не пощастить? — продовжувала Мирослава і, вже звертаючись до всіх: — Товариші, та невже ви не розумієте, якого лиха ми можемо накоїти своїм виступом? Адже вони тільки й ждуть приводу...
— Стривай, Мирославо Наумівно,— похмуро обірвав її Тесленко.— Нехай уже кінчає. Тоді й ти свою думку висловиш.
— Та, власне, все,— сказав Артем.— Може, запитання які-небудь будуть?
— Будуть,— сказав Федір Іванович.— Куди ви з цією зброєю дінетесь? Якщо пощастить, звичайно.
— На патронний завод,— відповів Артем.
— Місце непогане,— додав Кузнецов.
— Хороше місце. А який транспорт?
— Це не проблема, і на млині можна буде взяти,— за Артема відповів Тесленко і звернувся до Гармаша: — Скільки треба?
— Двох парокінних ломовиків вистачить.
— А не мало? — застеріг Кузнецов.
— Та скільки там того вантажу! Чотириста гвинтівок, пудів на сто, не більше. А в такому ділі — чим менший базар, тим краще. Тут головне, щоб обійшлось без колотнечі. Та ще коли б на ніч метелиця розгулялась! І сліди б замело.