— Та ні! — обізвався з іншого кутка кімнати чорнявий, з просіддю в волоссі Тесленко, токар з паровозного депо.— Це він нас має за таких дурнів. "Проаналізувати треба". Проаналізували вже! Це ти все ніяк... Недарма тебе Гайовий...
— Товариші! — удавано нахмурилась Мирослава і навіть постукала олівцем по столу.
— Найлегша справа,— ігноруючи репліки, вів далі Попович,— звалити все на українських націоналістів. А нашої провини в цьому хіба нема? Своїми реверансами перед націоналізмом, зокрема своїм визнанням права націй на самовизначення, аж до відокремлення включно, хіба ми не ллємо воду на млин отих самих українських націоналістів?
— Попав пальцем у небо! — озвавсь від порога Бондаренко.
Промовець од несподіванки трохи розгубивсь. (Звичайно ж, упізнав Бондаренків голос). Але зразу ж і оговтавсь. Не відповівши нічого на репліку, говорив далі, хоч уже і без тої самовпевненості:
— От саме на цьому, як здається мені, і мусила Супрун загострити нашу увагу. А не орієнтувати комітет на акцію, явно безнадійну. Ну що нам, справді, дасть оте об'єднане засідання Рад? При нашій меншості. Окрім скандального провалу, нічого більше!
— Мирославо Наумівно, дай мені слово,— звівся з місця і випростався на весь свій гвардійський зріст солдат, що кинув першу репліку.
— Слово має товариш Кузнецов.
— Я коротко. Пропозицію товаришки Супрун підтримую цілком. Це те, що ми повинні зробити без всяких балачок та зволікань. Кілька слів з приводу виступу товариша Поповича. Стара, набридла пісня. Чуємо ми її вже хтозна й відколи.
Згадаймо, що на квітневій конференції заводили цієї пісні Бухарін35з Пятаковим36. І як відповіла партія на це їм і всім іже з ними. Я нагадаю буквально одну тільки фразу з резолюції, прийнятої на конференції. Це там, де мова йде про право націй на самовизначення. "Заперечення такого права, невжиття заходів, які гарантують його практичне, здійснення, рівносильне політиці загарбання або анексії". Чи ясно сказано*'? Ясніш уже не можна! Я пропоную припинити дебати. А послухаємо краще, що ось Федір Іванович нам розповість про Київ.
— Та скажу дещо,— мовив Бондаренко і ступив від порога в центр кімнати.— Ти, Мирославе Наумівно, листа нашого одержала?
— Я вже його читала товаришам.
Отже, Бондаренкові лишалося хіба що стисло додати дещо з подробиць до характеристики тих обставин у Києві, що спричинили переїзд делегатів-більшовиків до Харкова. І зразу ж перейшов до іншого питання: про Всеукраїнську партійну нараду37. На цьому він спинився докладніше. Гайовий передав йому і деякі матеріали для ознайомлення партійного комітету.
Коли він дійшов до пункту про утворення всеукраїнського партійного центру, Попович єхидно кинув:
—— Ну, звичайно! Коли сказав "а", то вже мусиш сказати і "б". Ось уже і центр окремий створюється. Виходить: геть від Росії!
— Дивись, куди він гне! — не стримався Тесленко.
— Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко.— Це якраз ви та ваші друзі хочете — свідомо чи несвідомо, це вже вам видніше,— забити клин між нами, між українським народом і робітничо-селянською Росією. І дивно виходить: удаєте з себе таких лівих, а насправді — в одну дудку з українськими самостійниками граєте.
— Ні, це вже занадто! — схопився з місця Попович.— Я прошу слова, мене не так зрозуміли, очевидно. Я повинен уточнити свої думки.
— Не треба уточняти! — кинув Тесленко.— Все ясно.
— Мені здавалось, що па засіданні головує Супрун, а не...
— Ваші думки, товаришу Попович,— сказала Супрун, звівшися з місця,— партійний комітет дуже добре знає. І так само добре знаєте ви ставлення комітету до ваших думок. Та й не тільки комітету. Не далі як тиждень тому на міській партійній конференції скільки голосів зібрали ваші поправки до наказу делегатам на Всеукраїнську партійну нараду?
— А кількість не завжди критерій! — протираючи хусточкою пенсне, сказав Попович.
— На пальцях одної руки можна порахувати,— доказала Супрун і звернулась до Бондаренка: — Продовжуйте, Федоре Івановичу.
— Я зупинився на питанні про організацію всеукраїнського партійного центру. І це ніяке не відділення. Нехай Попович не прикидається наївним. Центральний Комітет був і завжди буде для нас верховним керівним партійним органом. Але для поліпшення роботи партійних організацій, для узгодження їх дій на Україні такий центр необхідний. І особливо тепер, коли ось-ось боротьба з українськими буржуазними націоналістами переросте у відкриту громадянську війну. Треба бути сліпим, щоб не бачити цього. Очевидно, за прикладом Петрограда у Жовтневі дні, і Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові створить Всеукраїнський радянський уряд. А він і поведе революційні маси України проти всеукраїнської контрреволюції. Значить, треба бути напоготові. Що нам потрібно в першу чергу? Якнайтісніше зв'язатися з масами. Так нас учить товариш Ленін. Треба посилити агітаційну і пропагандистську роботу серед робітників і особливо у військових частинах. Тут нас Попович лякав, що від засідання нам, окрім провалу, нема чого чекати. При нашій меншості. А як же він собі думає? Що більшість сама прийде до нас? Ні, сама не прийде. Треба завоювати більшість. Треба при кожній нагоді роз'яснювати трудящим масам нашу більшовицьку програму, нашу єдино правильну лінію в революції. Треба викривати підлоту буржуазних націоналістів, яку вони прикривають своїм брехливим базіканням. Але це один бік справи. Разом з тим треба привести до бойової готовності Червону гвардію по підприємствах.
— Зброї нема, Федоре Івановичу,— перебив його Теслен-ко, керівник недавно організованого бойового штабу.
— А Гармаш з хлопцями ще досі не вернувся?
— Нічого не привезли,— відповіла Супрун.— Немає зброї в Харкові.
— Це гірш,— по паузі мовив Федір Іванович задумливо.— А тепер іще ясніше стало, яка це втрата для нас — саперний батальйон. І досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть.
За скликання об'єднаного засідання Рад голосували всі, крім Поповича, який утримався. Зразу ж визначили і доповідача. Розподілили роботу по підготовці між членами комітету. Бондаренко — по Раді робітничих депутатів, а на переговори з Гудзієм, головою Ради солдатських депутатів, висунуті були Тесленко і Кузнецов.