— Ну, збори, певно, затяглися за північ, а це сталося, за яку, може, годину. Невідомо, де він зараз. Може, наздоганяє нас.
— А як же це трапилось? Невже проспали?
— Атож. Точніше сказати, дали себе приспати.
— Кому дали? Лузгін хитнув головою:
— Ніколи собі не прощу! Отак по-дурному дали себе круг пальця обкрутити. Був у нас у батальйоні командир третьої роти поручик Деркач. Нічого не помічали за ним. А виявилось — звичайнісінький петлюрівський агент. Ще зарані, видно, настанову мав. Бо вчора удень сам набивався чергувати по батальйону. Ну, певно, і вартових із своїх людей на ніч поставив. А якби не це! Та що вже після бійки розмахувати кулаками.
— А чого — "після бійки"? Бійка ще тільки починається,— сказав Бондаренко.— Та от не знаю, як ви в ній себе' почуватимете голіруч, без зброї.
— Хоч не досаждайте, Федоре Івановичу. І так на душі... То-то й біда, що без зброї!
— Треба одібрати свою зброю назад.
— А як же це?
Бондаренко розповів, що вони вирішили з Гайовим та Савчуком. Лузгін весь час мовчки курив і тільки, коли той виклав усе, сказав, зітхнувши:
— Трудна задача.
— Нелегка. А вирішити її треба.
— Порадимось зараз.
Він гукнув у відчинені двері командирів рот та членів батальйонного комітету.
Один по одному стали сходитись представники рот. А так уже велось, що всякі засідання завжди відбувались прилюдно, отож до вагона набилось повно народу. І в дверях, відчинених навстіж, стояли солдати.
Лузгін стисло виклав суть справи. Йдеться про затримку батальйону на Ромодані на якийсь час: може, справді пощастить славгородцям добитися повернення — коли не батальйону назад у місто, то хоч зброї батальйонові. Попит-ка — не питка, спрос — не біда. Така його думка. А що скажуть товариші?
Важке мовчання залягло у вагоні. Як видно, нагадування про нічну подію пригнітило кожного. Але й стояти тут, на Ромодані, не хотілось.
— Без обговорення будемо голосувати? — по паузі спитав Лузгін.
— Ну, дай скажу,— озвався тоді командир першої роти.— Нічого з цього не вийде. З кулаком розмова кулаком. А такого кулака — міцного, нашого, більшовицького, у Славгороді ще нема. Що ж дарма поневірятися нам отут, у цьому Ромодані? Треба їхати, коли хочемо зберегти батальйон. Двох бійців, із місцевих, уже в мене не стало. Хоч до Курська доберемося. Все-таки ближче до штабу округу буде. Та й комендант там — уже свій, радянський. Хоч нагодує. Бо цей же комендант, ромоданівський, категорично відмовляється видати продукти батальйонові: не в порядку, мовляв, документи. Треба їхати.
— Але як же їхати,— озвався хтось.— Кузнецова ж нема.
— Пожурись за Кузнецова. Знайде.
— Він нас і під землею знайде! А головне те, що паровоз добули. Оце б їхати, поки не одняв ніхто.
Саме припущення, що паровоз може хтось і відняти, занепокоїло солдатів. Бондаренкові вже ясно було, що його поїздка в саперний батальйон може закінчитися нічим. Попросив собі слова:
— Перш за все, товариші, відносно Курська. На мою думку, нема чого вам туди їхати. На мові залізничників це називається — зустрічні перевозки. Якраз через Курськ на Харків і далі — на Дон проти Каледіна з Радянської Росії просуваються червоні частини. Тепер щодо місцевого коменданта. Треба поговорити з ним рішучіше, щоб таки видав продукти.
— Нам аби з цього Ромодана вибратись. Будь він неладний! — докинув другий.— Чи скільки нам гибіти тут?
У холоді, в голоді! — І, повернувшись до паровоза, весело гукнув: — Крути, Гаврило!
Ревнув гудок. Це вже котрийсь із солдатів порядкує там. Машиніст кинувся до важелів. І паровоз, обліплений солдатами, рушив, бентежачи повітря гудками, до стрілок. Решта солдатів поміж вагонами, навпростець, через колії повалила, очевидно, до своєї стоянки. За ними пішов і Федір Іванович.
Так і добувся до стоянки саперів. Вагонів з десяток стояло, забурханих снігом. З деяких ішов димок. Біля вагонів поралися солдати: пиляли шпали на дрова, дехто умивався снігом. Кілька душ з казанками — по півдесятка в кожній руці — зібралися, мабуть, по воду на чай.
Та, зрештою, після того, що ви накоїли, не гріх якийсь раз вас і без обіду оставити...
І саме в цей час у відхилені двері гукнув хтось:
— Товаришу Лузгіп!
— Що там?
— Осєчка вийшла! Паровоз негодящий.
— Отуди к бісу! — прогудів у тиші густий бас.
— Труби в казані потекли.
— От і гаразд! — сказав Лузгін і, повеселілий, докінчив:— Як бачите, товариші, все (і паровоз навіть!) за те, щоб нам затриматись тут. Отже, так: будемо просити товариша Бондаренка передати Кузнецову, що ми чекаємо його на Ромодані. Є заперечення^ Нема. От і гаразд. Так і буде.
V
На міській думі пробило дванадцять годин, коли Бондаренко, добувшися товарним поїздом до Славгорода, рушив з вокзалу до міста. А за якихось чверть години він уже підходив до Громадської бібліотеки в провулку близько думи. Тут у двох невеличких кімнатах містився міський комітет більшовиків.
"Чи то ж є хто зараз там?" — неспокійно думав Бондаренко, піднімаючись сходами на другий поверх. І як же був приємно вражений, коли, відчинивши двері, побачив повну кімнату людей. "Авжеж, комітет. Ой, молодчина ж Наумів-на!" По-батьківському ласкаво дивився він з порога на Супрун, яка сиділа за столом, ведучи збори. А дівчина здивовано дивилась на нього.
Поява Бондаренка здивувала і решту присутніх. Лише Попович, який промовляв зараз, стоячи спиною до дверей, не бачив, як Федір Іванович зайшов до кімнати. І пожвавлення серед присутніх сприйняв як схвалення свого чергового дотепу. Це підбадьорило його. Він зробив паузу, щоб дати слухачам пройнятись увагою, і продовжував ще з більшою самовпевненістю:
— Не заперечую, роззброєння саперів гайдамаками — факт неприємний, обурливий. Але, признаймося собі,— не такий уже важливий, щоб із-за нього здіймати бучу. Це, звичайно, якщо не вважати (а дехто з нас явно схильний до цього!) — коли не вважати богоспасаємий наш Славгород за пуп землі. Ні, не на цьому, товаришко Супрун, треба робити наголос. Треба було копнути під самий корінь питання. Треба проаналізувати причини, які призвели до такого становища, що стали можливі подібні факти.
— А ти що, з місяця впав? — сказав з місця солдат у старенькій шинелі з петлицями сапера.