— Ну, це не від нас,— відповів Федір Іванович.— Метелиця — це від бога. На бога, значить, в основному надієшся?
— Бог тут ні до чого, Федоре Івановичу,— сказав Артем.— На міській думі барометр, я так гадаю, не для прикраси висить.— Бондаренко мимоволі звів очі на свого племінника, і той додав: — Туди йшов, стрілка низько була, а коли повертався, ще більше упала. Ясно — на завірюху.
— Ну, гаразд,— сказав Федір Іванович, потім повернувся до Мирослави: — А тепер тебе послухаємо. Кажеш, що вони тільки приводу ждуть. Для чого приводу?
— Для репресій. Можливо, навіть для цілковитого розгрому нашої організації,— відповіла Супрун.
— Ну, це ти вже занадто! Руки в них короткі для того, щоб розгромити нас. А от дебош можуть вчинити. Може, навіть, як то вони зробили в Полтаві, розгромлять приміщення комітету. Це треба, Мирославо, тобі врахувати. І найважливіші партійні документи забрати з вашої бабусиної скрині. Знайти місце надійніше. Може, вони навіть вдадуться до арештів. Але все це вони зроблять і без всякого приводу. Не сьогодні, то завтра. Як тільки оглядяться трохи. Зброя нам потрібна, як повітря. Тому думка Кузнецова та Артема — мало сказати цікава,— вона просто рятівна для нас. Якщо, звичайно, удасться її здійснити. Ось про це нам і треба думати зараз — як це здійснити. Така моя думка. А Василь Іванович, напевно, все вже продумав з погляду стратегії. Адже так?
— Завдання не легке. Але розрішиме,— відповів Кузнецов.— Правда, в обстановці багато ще неясного і перш за все — чи долежить зброя до ночі. Може, заберуть її до себе в ешелон. Або таке: чи не переведуть з ешелону в казарму і ті сотні. Це ускладнило б справу. Ну та як воно буде — покаже час. А готуватися до нападу на казарму треба. Саме таку ухвалу і повинен винести бойовий штаб.
— Раз повинен, то й винесе,— вставив Тесленко.
— Ну, а те, що все це треба тримати в найсуворішій таємниці, ясно само собою. Ні слова нікому! — Кузнецов звернувся до Супрун: — Ніяких апеляцій до комітету.
— Ну що ж,— після паузи сказала Мирослава.— Гаразд. Кінець кінцем вас троє, а я одна. І хоча...— вона замовкла, бувши не певна, чи треба знову говорити про свою невіру в успіх.— Та ні, не буду вже...
— І хоча кількість не завжди критерій, як каже Попович,— вставив Кузнецов.— Ви це хотіли сказати?
— Василю Івановичу! Як вам не совісно! Не знала, що ви такий зловредний.
— Зловредний? Та ні. Просто — люблю ясність завжди і в усьому.
— Ну, так що це за "хоча"? — спитав Бондаренко.
— Ні, це вже не потрібно. Все, що хоч в якійсь мірі може перешкодити успіхові, не потрібне.
— От і добре! — сказав Федір Іванович.
— Ні. Мало сказати: "не потрібне". Неприпустиме,— поправив Кузнецов.
— Так, неприпустиме!—усміхнулась Супрун.
У кімнату без стуку зайшов Іванов, голова завкому патронного заводу.
— Що це ви засіли? Пора вже.
— І правда,— підвівся Федір Іванович.— Мирослав©, давай починати. А після комітету ми ще поговоримо.— Виходячи з кімнати, затримався з Івановим: — Ти, Антоне Савовичу, в якій зміні сьогодні?
— В нічній. А що таке?
— От і добре. Буде тобі, здається, вночі робітка. Залишся після комітету. Поговоримо докладніше.
VI
— А вас військовий якийсь чекає,— відчинивши Діден-кові двері, попередила покоївка Даша.
— Хто такий?
— Чи я знаю! — знизала плечима дівчина.— У кабінеті. Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на
вішалці — з погонами поручика. І сам навіть знизав плечима: хто б це міг бути? Навмисно не кваплячись,— знав, що з кабінету чути все, що робиться у передпокої,— скинув пальто, шапку. Потім перед люстром поправив тонкий проділ і, надавши обличчю в міру заклопотаного виразу, уже взявся був за дверну ручку, як раптом в кабінеті чоловічий хриплуватий голос щось нерозбірливо спитав, і голос Дорошен-чихи на відповідь:
— Колись і слухати не захотіла б. А тепер... Збили пиху мужики і Ґалаґанам. Землю ділять, до маєтку добираються.
"Он воно про що! — нахмурився Павло.— І перед ким це вона язик розпустила?"
— То, може, ще цього року і шампанське питимемо? — почувся знову чоловічий голос.
— Навряд. Не з Павловою це вдачею. До чого нерішучий! Інший на його місці, як яструб, упав би. А він, як той заєць до капусти, підкрадається.
І засміялися обоє.
"Ну, це вже чорти батька зна що!" — спалахнув Павло і вже хотів рвонути двері, та зважив на свій явно збентежений вигляд, навшпиньки одійшов од дверей, постояв хвилинку і, лише заспокоївшись трохи, зайшов у кабінет.
І тільки поріг переступив, глянув на гостя, що сидів на канапі поряд з Дорошенчихою, та й зупинивсь як укопаний.
— Корнюшо! Друже дорогий! — ї ступив до нього, розкинувши руки для обіймів.
Корній Чумак, весело усміхнений, звівся з канапи. І собі ступив крок назустріч товаришеві. Обнялись, поцілувались.
— Та тебе й не впізнати! — Радий і здивований, дивився Діденко на товариша. Ніколи ще у військовому одязі не бачив його, хоч знав і раніш, що служив він з п'ятнадцятого року, після школи прапорщиків, офіцером на фронті. Листувалися навіть. І тільки після Лютневої революції загубили один одного.— Ну, де-бо ти взявся?
— А я ще з ночі у Славгороді. З куренем.
— З полуботківцями?
— Атож. Можна сказати, визволяти тебе прийшов. Що, чиста робота?
— Орли! — засміявся Діденко і знову обняв друга. Дорошенчиха, щоб не заважати їм, вийшла з кімнати.
А вони посідали тоді на канапі, закурили і жадібно кинулись один до одного з розпитами: давні близькі друзі після багаторічної розлуки.
Від Дорошенчихи Чумак уже дещо знав про Діденка. Що з самого літа, як приїхав з Києва на канікули, та й живе отут у Славгороді. Працює редактором в газеті. Про університет і думати кинув. Сава Петрович кликав, кликав до Києва та вже й облишив.
"От чортів бабій!" — приглядаючись зараз до Павла, думав Чумак. І мимоволі згадалось, як в останньому листі ще з Києва на фронт, взимку цього року, Павло під свіжим враженням від поїздки на масницю 8 у Вітрову Балку писав про Орину Гармашівну. Захоплено, мало не віршем. Іншого для неї імені не знаходив, як "українська Джіоконда"39. І ось на тобі! Тепер Людмила Галаган. З одної крайності в іншу. Що за людина! Коротко розповівши на розпити Павлові про себе, Чумак одразу й перейшов на цю тему. Не подаючи виду, що будь-що знає про нього, поцікавився, як же йому живеться тут, у Славгороді.