Саранчук аж і сам відчув у собі радісне хвилювання, неначе сам їхав серед них, такий для когось рідний і жаданий. Ось-ось, ще кілька кроків — і серед радісних вигуків, розпачливих зойків, тужби, що зараз здіймуться на майдані, один жіночий крик ударить йому в саме серце: "Грицьку, голубе мій!"
Саранчук не чув навіть кроків, коли підійшла і спинилася за спиною в нього. І, може, хвилин кілька було так. Раптом, ніби од якогось внутрішнього поштовху, Грицько оглянувся і навіть розгубивсь у першу мить, несподівано зустрівшися лицем в лице з завідувачкою. А вона посміхнулась і мовила стиха:
— О, та ви знаєте, на що дивитися.
—=• Цікава картина,— ніби виправдувався Саранчукі І, як видно, історична.
— Козацька доба. Мабуть, шістнадцятий-сімнадцятий вік. Цікава картина. Дуже! Який напружений момент зобразив художник! Ви пригляньтеся тільки, як виписана кожна постать, скільки експресії у постатях вершників. І яка гама переживань на обличчях жінок.
— Просто як живі!— не втримавсь од захоплення Саранчук. І мимоволі знову припав поглядом до картини. Раптом одірвавсь, швидко глянув на завідувачку.— Слухайте! Та ви тільки гляньте сюди. На оту жінку в синій керсетці. їй-право ж, на вас похожа.
— На мене? Що ви кажете!— здивовано звела брови Івга Семенівна. І собі зацікавлено глянула на картину.
Але і подив її, і зацікавленість були удавані. Бо це ж саме вона і позувала колись Дорошенкові для отієї жінки в синій керсетці. І, звичайно ж, була схожа. І знала це. Щоправда, коли це було! Більше як десять років минуло з того часу. На картині ці роки не позначилися, але на ній... Тим-то останнім часом уже не любила, коли хтось відкривав оцю подібність: знала, що порівняння було не на її користь. Отож і зараз помовчала часинку, потім знизала плечима.
— Ай справді. Диво!— Та й мерщій перевела мову на інше. Спитала, яке загальне враження у нього від картини, які збудила думки та почування.
— Думок багато,— ухиливсь Саранчук.— А це й зараз дивлюсь, і, знаєте, на серці якось аж сумно.
— Сумно?— здивувалась жінка.— Не розумію.
Та Саранчук не поспішав пояснити їй. Якусь мить мовчки стояв у задумі, схиливши голову. Якась буйна внутрішня сила, що її Івга Семенівна з першого погляду, може, самим інстинктом відчула в ньому, зараз іще виразніше виступила в кожній рисі його мужнього лиця, в усій постаті. Понизивши до шепоту голос, вона спитала:
— А про що ви зараз думаєте?
Саранчук звів голову, але очі ще й зараз були повиті задумою.
— Про що? Та про те ж саме.— І навіть зітхнув.— Думаю: а хто ж це мене зустріне дома? Щоб отак, як отут на картині.
— А хіба у вас нікого немає?
— Чому нема! Батько є. Матері, правда, нема ще з дитинства. Мачуха. Та не в тім річ — є кому чи нема, а в тім, що нема за що.
Він знову перевів погляд на картину, часинку помовчав і хитнув головою.
— Тоді, в старовину, все якось простіше було. Набігли, скажімо, на Україну татари чи ляхи. От і піднявся народ на війну. Відбили, прогнали геть з України і повертаються додому. Ясне діло — герої! А тепер хоч би нашого брата-фронтовика взяти. Зовсім інше виходить. А ми теж не менше, мабуть, потрудились: три роки в окопах! Ну а що з того, коли воно — по-дурному! Така вже війна була безглузда. їх кайзер33 гнав на убій, як овець, а нас — цар Микола34. От і повертаємось тепер додому... А в мене у самого два хрести було за хоробрість. Одірвав з м'ясом від гімнастьорки. Зрозуміли тепер?
— Зрозуміла,— пильно вдивляючись примруженими очима в парубка, мовила завідуюча.— І як це дивно, що ми з вами водночас подумали про одне і те ж саме! Це не випадково.
— Про що, про одне і те ж саме?
— З тією лише різницею, що ви думали про себе: "А хто ж мене зустріне отак, як на оцій картині?" А я подумала... Ну та не про мене зараз мова. Мова про вас. Де в чому я з вами не згодна.
— А саме?
— Не згодна я з вашими думками про теперішній час. По-вашому виходить, що зараз не час для геройства. Хіба ж це так? Навпаки! Ніколи ще Україна не переживала такого героїчного часу. І ніколи їй ще так, як зараз, не були потрібні хоробрі люди. Герої!
— Ви просто, як в статті отій! — усміхнувся Саранчук.
— Ну й що ж! А ви, значить, уже прочитали?
— Прочитав. Та й "героїв", про яких ви говорите, бачив, і про "геройство" їхнє дещо чув. Ні, це не для мене. Та й взагалі, у мене з цим уже покінчено: одвоювався. Додому — і ніяка сила!
— Коли ж ви їдете?
— Сьогодні.
— Так скоро? Це тому, що ніхто не жде? — кокетливо прищурила очі.— Ой, щось не сходяться у вас кінці!
— Та домівка ж. Та й нічого мені тут у місті тинятись без діла! Коли б хоч знаття...
Він уже збагнув її настрій. Хоч іще і не знав напевно, що це: розбещеність чи просто невинне кокетування знічев'я. Та все одно,— колишній перший на всю слободу парубок уже прокинувся в ньому. І жінка відчула це. Вона бистро кинула оком по книгарні, чи ніхто ще не звернув уваги на її трохи затяжну розмову з покупцем, і, раптом повернувшись до нього всією постаттю, руки закинула за спину, від чого сукня ще тугіш охопила її по-дівочому пругкі груди, і, пильно вдивляючись в самі його зіниці, спитала пошепки:
— Про що знаття?..
Майже з викликом дивлячись їй в лице, парубок відповів:
— Чи буде у куми пиття?
— Овва! — примружила очі жінка.— Та ви напористий. Навіть занадто.
Саранчук розгубивсь. "От так улопавсь!" — тільки і встиг подумати. Бо вона зразу ж говорила далі:
— Не знаю, може, на фронті саме за це вам і хрести давали. Але у взаєминах із жінкою це не завжди кінчається нагородою. Ви це затямте собі.
Червоний, як буряк, стояв Саранчук перед нею, ладний крізь землю провалитись. На щастя, саме в цю мить ївгу Семеиівну покликали.
— Іду! — одгукнулась вона і знов до Саранчука: — Ви почекайте мене, я зараз звільнюсь. Поїдете ви чи не поїдете сьогодні, це діло ваше, але я не хотіла б, щоб наша розмова обірвалася отак, на півслові. Домовились?
— Добре,— сказав Саранчук.
ївга Семенівна відійшла. А Саранчук провів її поглядом, поки вона не зникла за портьєрою, і раптом, спіймавши себе на тому, що милувався нею, невдоволено нахмурився: "Ой Грицьку, чи добре?"
Він не був розпутний, і в його милуванні, власне, не було нічого поганого. Іншим разом він не надав би цьому ніякого значення. Але зараз, через те що при згадці про домівку в уяві як жива стояла Орися, цікавість до цієї жінки була йому неприємна, навіть образлива. Тим-то і не думав довго: взяв з ослона пакунок книжок і, намагаючись не дуже гупати чобітьми, вийшов з крамниці.