Але, опинившись на вулиці, він зупинивсь: слід би, звичайно, хоч "прощавайте" сказати. Ну та не .повертатися ж ради цього! Обійдеться! Та й ніколи. І так уже в цьому місті півдня згаяв. Зайде оце до Діденка — та й мерщій на вокзал. Додому пора.
І раптом згадав, що залишив у Бондаренків речовий мішок. Мимоволі навіть прискорив ходу: бо доведеться потім іще на Гоголівську вертатися. І чого було зразу не взяти?
IV
А тим часом Бондаренко товарними поїздами добирався додому.
Ще тоді вночі, зразу ж за Ромоданом, порадившися втрьох, вирішили, що котромусь все-таки треба вернутися в Славгород. Мирослава Супрун хоч дівчина розсудлива і енергійна, але все ж молода; не диво, коли в такій обстановці і розгубиться. Гайовий хотів їхати сам, і, звичайно, це було б добре, але Федір Іванович рішуче заперечував: поки до Харкова, в теплому вагоні, може, й пройде простуда. А на морозі! Та ще й їзда невідомо яка буде. Чого доброго і на буферах доведеться.
— Скільки там їзди до Славгорода з Полтави!
— А Полтава тут ні до чого.
Федір Іванович, як видно, уже все зважив. їхати треба, на його думку, тільки через Ромодан. Як же не побачитися з саперами! Може, чимсь допомогти їм треба. Та треба від них когось взяти з собою у Славгород.
— Кузнецова, звичайно,— підказав Гайовий.— Якраз член президії Ради солдатських депутатів. (У Славгороді Рада робітничих і Рада солдатських депутатів були ще не об'єднані).— І треба негайно ж, сьогодні, скликати об'єднане засідання обох Рад.
Бондаренко встав з поїзда на першій же зупинці. Станція Кибинці. Темно, безлюдно на пероні. Нечисленні пасажири, переважно жінки з клунками (мабуть, у Полтаву на базар), сяк-так вчепились на поїзд, а ті, що прибули сюди, не заходя-чи в станцію, зникли в нічній заметілі.
Федір Іванович дізнався в чергового про поїзд на Ромодан: запросився з Миргорода товарний. "Хоч тут повезло",— зрадів Федір Іванович. Але минула година і друга, а поїзда все не було. Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк
Не чекаючи, поки спиниться, з паровоза сплигнули два донські козаки. Один з них — в чорній бурці. Пройшли в станцію.
Федір Іванович відшукав вагон з гальмовою площадкою і вибрався туди. З кожуха хриплий голос кондуктора запитав:
— До Ромодана?
— Та така думка.
— Іди, чоловіче, пішки. Швидше буде,— без ніякої іронії сказав кондуктор. І згодом пояснив: — Потекли труби, заливає топку. А вони, скажені, наганами під ніс машиністові*
— Хто це "вони"? — не зрозумів Федір Іванович.
— Донці. Це ж для них порожняк. Вся дивізія їхня з цілої округи здіймається. Ох і народ!
Його явно гнітила мовчанка. Але Бондаренко, зайнятий своїми думками, не приставав до розмови. То кондуктор вийняв кисет, закурив і мовив по паузі:
— Учора оце в Полтаві поховали одного. Машиніста. Ще кумом мені доводився. На власних моїх очах і зарубали.
— Хто? Де?
— В Ясинуватій. Юнкери та оці ж донці-каледінці. Повз вагон від станції до голови поїзда швидко пройшли
донці. Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив. Насилу-силу, і так увесь перегін потім плазував по-черепашому. Уже зовсім розвиднілось, коли нарешті прибули в Ромодан.
Усі колії забиті заметеними снігом составами — порожняки, військові ешелони з двоколками, похідними кухнями, тюками пресованого сіна. Годі було й думати в такому за-харасті відшукати самому вагони славгородських саперів. Треба йти в станцію. Бондаренко вже намірився підлізти під вагон ешелону, що стояв поряд, але раптом увагу його привернув шум і метушня спереду состава, що оце прибув тільки-но з Кибинців. Бондаренко подався й собі туди... Та коли підійшов, епізод уже наближався до розв'язки: увесь тамбур паровоза був обліплений солдатами, один з донців — офіцер з одірваними погонами — стояв осторонь і долонею витирав скривавлене обличчя (тут же, втоптана в сніг, чорніла його бурка), а бородатий велетень, солдат у рудому кожушку, тримав у руці клинок і сварив на офіцера пальцем:
— Ти гляди мені! Бо я теж гарячий. Дарма що з півночі, з Петрограда. Та й на руку, бач, не легкий. Така професія — молотобоєць! Ти легше на поворотах! — Потім ступив крок і пірнув під буфери. Гукнув згодом: — Готово! Давай!
Чорний, як негр, машиніст, висунувшися з будки паровоза, хрипко кричав щось про казан, про депо. Але на нього ніхто не звертав уваги. Бондаренко сказав:
— Далеко, хлопці, не заїдете цим паровозом. Один перегін дві години їхали.
— А ти, дядю, проходь собі,— змірявши поглядом непроханого радника, сказав велетень.— Нам далеко і не треба.
— Далеко не заходь,— сказав їм бородань у рудому кожушку.— Поїдемо зараз.
Бондаренко спитав у солдатів, як йому знайти Кузнецова. Бородань озирнувсь:
— Кому там Кузнецова? О, та ти, дядю, як банний лист, прилип до нас.
— Одразу видно, що після лазні вам,— сказав Бондаренко.— Ну, з легким паром тоді! — Він назвав себе. І, не давши здивованому і раптом зраділому солдатові слово сказати, мовив далі: — Почув оце в дорозі про вас та й вирішив провідати. Де Кузнецов?
— А Кузнецова нема. У Славгороді залишився. Це вам тепер до командира батальйону треба.
Він провів Бондаренка до вагона і відчинив двері. В першу мить Федір Іванович нічого не міг розгледіти у вагоні за густим димом, що валив з грубки, складеної, видно, нашвидкуруч уже самими саперами з цегли та шматків бляхи. Потім, коли дим трохи витягло у відхилені двері, побачив на голій підлозі солдатів, які спали покотом. Біля грубки сидів командир батальйону прапорщик Лузгін і щось писав у блокноті на коліні. Пізнавши Бондаренка, він дуже зрадів, підставив йому якийсь обрубок, щоб сісти, і вийняв кисет.
— Ти це що, товаришу Лузгін, чи на дозвіллі вирішив уже* за мемуари взятись? — перший порушив мовчанку Бондаренко.— Пиши, пиши, є про що!
— Ох, і влипли ж ми, Федоре Івановичу! — зітхнув Лузгін.— А тепер сиджу оце, телеграму складаю.
— Куди?
— Прямо в штаб військового округу, в Москву. Пояснюю, в чім справа, і прошу вказати пункт для дислокації батальйону.
— А де Кузнецов?
Лузгін розповів, що вчора увечері Кузнецов з товаришкою Супрун пішов на патронний завод на партійні збори.