— Он як? Ну, це поки своїх нема.
— А в мене й не буде.
— Що? Чого б же це?
— Бо я й заміж ніколи не вийду.
— Таке верзеш! — аж трохи похмуривсь Артем.
— А за кого б же? Всі ви однакові. Страшно й подумати!
— Он воно що! — збагнув нарешті Артем.— Це ти в своєму просвітянському драмгуртку на всяких там "героїв" надивилась! Ну, це не страшне. Від цього не вмирають. Та, може ж таки, хоч один із сотні є і в житті,— хай не герой, щоб уже чистокровний, а хоч приблизно... Дай мені краще умитись.
Орися злила йому на руки, дала рушник. І за цей час словом не обізвались одне до одного.
— Хочу в крамницю сходити,— сказав уже згодом Артем.— Хоч цигарок куплю. Так мені каламутно без курива на душі!
Орися зняла з ключки шинель і допомогла йому одягтися.
— Тільке, Артеме! Не здумай! — суворо глянула йому в вічі.— Ото Мотря верзла... Може, й справді побачиш його,— ні слова про мене.
— Та чого б я! — Він обняв сестру за плечі, підвів до лави і, посадивши її, сам сів поруч.— Так ти, Орисю, саме через оце і сумна така?
— Нема з чого бути веселій!
— Мені теж дивно трохи,— помовчавши, сказав Артем.— Я вже й таке думав... Мати тобі нічого не говорили?
— А що мали сказати? — насторожилась дівчина, прикипівши очима до братових очей.
Артем стисло переказав Коржеву розповідь про самогубство Насті з Пісок і закінчив:
— А Грицько ж колись намірявсь сватати її. Хоч воно й давнє діло... Ну от, прийшов, а йому й сказали. Ото він, мабуть, і не приходить через те. І правильно робить. Краще побути йому ці дні самому. Та й тобі краще. Будь розумненька, Орисю!
Приголомшена звісткою про те нещастя з Настею, Орина довго сиділа непорушна. Потім підвела голову, і очі її були повні сліз.
— А ти кажеш, Артеме, від цього не вмирають!
— Не подумавши, сказав. Буває, що й вмирають. Буває, що й на каторгу йдуть. Коли чудо якесь не врятує бідолаху. Але це не той випадок. Одне слово, заспокойся, Орисю. Може, він ще й сьогодні чи й завтра не прийде. Потерпи трохи.
— Та я б, Артеме! Коли б я певна була. Чи я б не терпіла! Та скільки завгодно. Хоч би й цілий тиждень нехай ще не приходить. Артеме,— помовчавши трохи, знову озвалась вона,— а ти певен, що він не приходить саме через це?
— Ну, а чого б же?
— Хіба я знаю? Я вже чого не передумала. Може, він іншу собі знайшов. Адже три роки!
— Ну й що ж! А хоч би й чотири?! Де знайшов? На фронті, в окопах? Кого б же це? Хіба тифозну вошу! Не треба думати таких дурниць.
Орися тихо схилилась головою. Якусь часинку сиділа отак, принишкла. Нараз звела лице й сказала так само — шепотом:
— Артеме, коли б ти знав! Коли б ти тільки знав! Та я за три роки розлуки не змучилась отак, як за ці три дні!— І знову припала до нього й забилася в плачі. Проте і крізь плач почула материну ходу під вікном. Мерщій витерла сльози і, пересівши на ту лаву, взяла в руки шитво.
Мати увійшла до хати. В руках у неї був щось за пакунок. Поклала на стіл. Стала роздягатися.
— Що це, мамо?— спитала Орина.
— Гостинець,— сказала мати.
— Від кого?
— Угадай!
Орися розв'язала пакунок. Наче оберемок барвистих квіток польових розсипався у неї на колінах. Дівчині аж подих забило.
— Ой, яка ж гарна!
Плахта справді була дуже гарна. Гармашиха підійшла й собі помилувалася нею. А крім плахти, в пакунку ще була темна вовняна хустка крамна,— для неї вже. (Так він і ска-зав:"А то вам, тітко Катре").
— Розвішую на тину шмаття — аж їде хтось, біля воріт спинивсь,— розповідала тим часом.— Павло учителів із станції. Та оце й передав тобі подарунок на різдвяні святки.
— А чого це він раптом?— спохмурніла дівчина.— Дуже потрібні мені його подарунки!
І враз наче всі квіти зів'яли на колінах у неї. Згорнула плахту й поклала на лаві. Взялася знову за своє шитво. Мати глянула на дочку, але нічого не спитала. Замість того перевела розмову на інше:
— Кінчилась Кирилкові масниця.
— А що таке?— спитав Артем.
— Вчителька приїхала. З Павлом оце разом, в одних санях.
— Яка ж вона з себе?— не втерпіла Орися.
— Строга, як видно.
— Уже й строга!— посміхнулась дівчина.— І як ви це побачили одразу!
— А для цього багато не треба. Уже одне те, як вона на Павла очима глипнула. Аж словом поперхнувся, бідолаха.
— Яким словом?
— "Яким, яким"! Та звідки ж мені знати. Кажу ж — поперхнувсь,— трохи дивуючи дітей різкою зміною настрою, відповіла мати, невдоволена вже з себе, що завела про це мову. Та й мерщій заговорила про інше: спитала Артема, куди це він зібравсь іти. Артем сказав, що до Невкипілого зайде, а потім разом з ним в економію, давніх приятелів провідати. На обід щоб не ждали. Заразом уже і пообідає, і повечеряє.
— А може, краще, сину, полежав би ще сьогодні, з рукою?
— Належався вже, годі!— відповів Артем, надіваючи шапку.— Під лежачий камінь вода не тече.
Був уже на порозі, як мати раптом спинила його:
— Артеме, Грицько тієї ночі не був часом із вами?
— Ні, не був. А чого це вам?..
— Та так... А з тими не міг він бути? З гайдамаками отими?
— Та ні!
— Диво дивне!— знизала плечима стурбована мати.
— Дивує, де він цілу ніч пропадав. Та ще під таку хуртовину? Бо вернувся до Бондаренків аж уранці. Сказав, що в Павла ночував. А Павло каже, що ні,— пішов опівночі від нього. Ну чого б йому нас дурити?!
— Це, справді, дивно,— задумалась дівчина.— А може, він, мамо, просто заблудивсь? Хуртовина ж, кажете.
Мати нічого не сказала на це. Хоч як дуже хотілося їй заспокоїти дочку, але занадто вже непереконливим здавалося їй доччине припущення. Та, як видно, й саму Орину власне її припущення недовго задовольняло. Бо по невеличкій паузі, тільки-но Артем вийшов з хати, раптом озвалась:
— Мамо, я щось хочу спитати вас.
— Питай.
Дівчина ще трохи повагалась, але потім зважилась:
— Що то, мамо, Омелько Хрін сьогодні... Коли розповідав про Антона Теличку та про Горпину... одне слово таке він сказав, я не зрозуміла.
Мати одразу ж догадалась, про що мова. Але не поспішала з відповіддю.
— Що то таке, мамо? Для чого вони є, по городах, оті... "заведенія"?
— Це стидне слово, дочко. Такого дівчині й знати не слід.
— Та я ж і не знала,— зніяковіла Орина.— Не чого б я й питалася. Ну, а тепер уже догадуюсь.