— А щось вроді того,— доказав Мусій.
Кирилко, вже одягнутий, стояв напоготові біля порога.
— А школу вже набік, виходить,— сказала баба.— У лісоруби вже записавсь!
— Та яка там школа тепер?! — виправдувався хлопець.— Докія Петрівна хвора. А Макар Іванович сам на два класи. Все каже: ось-ось нову вчительку пришлють. Запасну. А все нема та й нема. А нам уже обридло гарцювати.
— Диви, який свідомий народ пішов! — зауважив Мусій.— "Обридло гарцювати!"
— А ви не гарцюйте! — повернувшись од люстерка і беручи шинелю, сказав Остап.— Не маленькі вже. Діла собі не знайдете? Пишіть собі щось чи стішок розучуйте. Поки Макар Іванович зайнятий у другому класі. Хороші ж є стішки. Хоч би й оцей. А цікаво, чи не забув.— Він так і застиг, одну руку вшиливши в рукав шинелі, напружив пам'ять і згодом проказав неможливою російською мовою:
Што ты спишь, мужичок, Ведь весна на дворе. Все соседи твои из На работе давно
— Работают! — із сміхом поправив батька Кирилко.
— Хай буде й так: работают! От і розучуйте.
— Так це ж ми ще торік. А зараз у нас нова читанка — "Рідна мова". Не по-руському вже.
— Не по-руському? — здивувався Остап.— А по-якому ж?
— По-нашому, по-українському. Отак, як ми й дома балакаємо.
Остап недовірливо обвів очима усіх у хаті. Чомусь на Ори-ні спинив погляд.
— Атож,— ствердила Орися.— Ще з осені по-українському. Самі Докія Петрівна та Макар Іванович, удвох, і читанку склали. А Павло надрукувати допоміг. Галаган із земства гроші дав.
— Поміщик Галаган?
— Ну, а який же! Він же ще до революції за Україну був.
Остап задумливий став одягати шинелю. Підперезався туго паском. Потім, уже з шапкою в руці, сказав, чомусь до Мусія звертаючись:
— А чи знаєш, Мусію, що мені оце на думку спало? Ки-рилко підказав.
— Та звідки ж мені знати!
— Ти думаєш, чого пан Погорєлов до мене вранці ото був такий поблажливий?
— Та я ж не був при тім ділі.
— Бо він же сам руський. А я — з бородою — теж на кацапа дуже схожий. Це мені не раз і в дивізіоні казали. Он через що.
— Ні, Остапе, не через те! — озвався від стола Артем. Остап повернувся всією постаттю до брата.— Панові Погорє-лову отак чисто, як зараз тобі отой віл підручний — сірий він чи половий — однаково. Тобі важно одне: щоб возив та щоб, не дай бо, рогом не вдарив. А який він на масть... Отак само і панові байдужісінько — руський ти чи українець. І поблажливий до тебе він був не тому.
— А чому?
— За твій "під козирок".— Помітивши, як при цім слові Остап враз похмуривсь, Артем сказав:— Ти пробач мені, Остапе, але гірку правду у вічі тобі скажу. Аж вуха горіли в мене, коли Омелько розказував, як ти "по всіх правилах гарнізонної служби"...
— Так то ж я навмисно. Подумаєш! Що мені, рука од того всохла? А, бач, цілий день ось волами дерево возитиму.
— А гідність свою людську завжди берегти треба. І не зважаючи ні на які вигоди.
— Та тобі що! Тобі легко! — хмуро сказав Остап.— Коли б і я отак був, як ти, сам-один... А то, бач, дітвори повна хата.
— Тим більш. Який же приклад дітям своїм ти подаєш!
— Еге ж, повчи, повчи старшого брата! Чули ми вже таких учителів. Набридло! Вуха, кажеш, горіли. А ти за мене не гори. Якось буде. Ти дай мені спершу хоч на ноги сп'ястись. Хай у мене хоч синці гайдамацькі з тіла зійдуть.— Він уже ввесь кипів, але стримувавсь. Та, врешті, прорвалась-таки вся його лють:— А щодо мого "під козирок", на це я тобі, Артеме, так скажу: пан генерал іще відкозирне мені за нього. І теж — при людях. Не востаннє сьогодні оце ми з ним бачились!..
V
Коли лісоруби вийшли з хати, а за кілька хвилин уже виїхали з двору, Артем, як і намірявся, ліг хоч на годинку спочити з дороги. Мати тією карболкою, що привезли з міста, старанно помила лаву. Принесла з хижі не вживані ще рядно та подушку, з Орининого приданого. Постелила йому на лаві.
— Отут, сину, і будеш спати.
— Дякую, мамо.
Якийсь час, уже лежачи, він ще говорив з матір'ю та сестрою (Мотря заснула), а далі одвернувсь лицем до стіни і, удавши, що спить, віддався своїм думам.
"Шукай вітра в полі!" — ось де вона, розгадка цієї загадки: думала, що покинув. Лихо моє! Та з чого ж вона взяла це?! Хіба, може, тоді листа не одержала? Дуже можливо. Бо Варка ж писала тоді, що Христя, вернувшися з Таврії, і тижня не пожила дома, подалась у Славгород, щоб десь найнятись. А листа послав їй мало не через місяць, з Херсона. Може, й одержала мати, та десь приткнула. А може, й на пошті пропав. І все ж таки, це — не причина. Міг я тоді і в тюрму попасти. Та мало що могло трапитися. Коли б любила по-справжньому, як би то не поцікавилася?! А треба було тільки прийти у Вітрову Балку. Адже потім знайшла дорогу. Коли припекло. "Сватає один". Мабуть, так сватав! Натішивсь досхочу, на всі свої сто карбованців, та й випхав у плечі: нащо вона йому — черевата, та ще й од другого?! Ото й згадала тоді про Вітрову Балку. А втім... Адже потім побралися ж таки вони. Коли б у плечі випхав... Ні, нічого не можна второпати!"
В отаких думках промучився, мабуть, з півгодини. Та ще ж — все оце думав і мусив удавати, що спить: лежати спокійно, рівно дихати. Щоб мати та Орися (чув їхній шепіт у себе за плечима) не догадались, як він мучиться. Від цього напруження, виснажений вкрай, і заснув він нарешті.
А як прокинувсь, у хаті вже матері не було. Орися сиділа на другій лаві біля вікна і вишивала.
— Оце так заснув! — устав він з лави.— А лісоруби наші, мабуть, були та й знов поїхали?
— Привезли раз, поїхали ще,— відповіла Орися.— А мама на ставок пішли, до ополонки прати.
— А ти вишивати взялась. Страшенно тобі це потрібно зараз. Отака слаба! Краще б і ти була прилягла на часинку.
— Не лежиться! А коли я хоч що-небудь роблю, не так ті думки...
— Ти знову про те?
— Та ні. Мама мені, поки ти спав, дещо вже розповіли. І про Василька,— що ти хочеш відібрати в неї і щоб він у нас жив. От якби віддала! Та що їй, чоловік же є, будуть і діти. Рідні обом. А я б... Ти знаєш, Артеме, я вже Василька одразу якось так полюбила!
— Ще й не бачивши? — не втримавсь Артем, щоб не посміхнутись.
— А що мені бачити його? Він же наш. Він уже в мене як живий стоїть перед очима. А йому кращої матері, як я...