Артем стояв як зачарований і задумливо дивився. І мимоволі в думці склалось, як рядок для пісні:
"Ні, Славгороде, не прощай! Де не буду, а вже тебе не забуду! На крилах прилину!"
КНИГА ДРУГА
І
Хоч Коржиха і умовляла своїх гостей — куму та хрещеника — почекати, поки в печі розтопить і щось нашвидкуруч зготовить поснідати, та й Артем не від того був, бо поспішати особливо не було чого, але Гармашиха затялась в одну душу — іти мерщій. І так вже три дні, як з дому. Як воно онуки там хазяйнують при хворій матері? Бо Орися після хвороби ще не виходилась як слід — не поміч їм. До того ж Остап з учора домує, за три роки війни вперше гостює. Ну як же можна баритись? Кожна хвилина дорога. А дорога неблизька, та ще по такому снігу глибокому.
Тоді Коржиха до чоловіка:
— То, може б, ти, Даниле...
— Еге ж, чом би не так! — з півслова зрозумів Данило жінку.— Кого-кого, а куму Катрю я б з дорогою душею під саме крильцо предоставив би. Та впала з ніг Лиса. Хіба, може...
— Ти не клопочися, Даниле,— сказала Гармашиха.— Поклажі в нас ніякої. Спасибі і за те, що з міста сюди привіз.
— Та ні, спасибі вам за те, що півдороги сани підпихали. Він теж одягнувся (збирався до млина), взяв на плече
клунок жита, і разом вийшли з хати.
Світало. По хатах де-не-де світилось. У небі неясно блищали зірки. Але від білого снігу на землі, на стріхах було вже видно йти. От і добре, що не затримались! До схід сонця і вдома вже будуть. Скільки тут, зрештою, іти, коли навпростець луками. Але Данило луками якраз і не радив іти. Тудою після недавнього снігопаду ще й сліду, мабуть, не протоптано. Краще трохи круг зробити та шляхом до самої Чумаківки. Туди дорога пробита: дерево возять з лісу чумаківці. Та й не тільки чумаківці, а і журбівці, і кацаївці.
— Он, ба, вже почалось движеніє! — тільки-но звернули з вулички на головну вулицю, що повз церкву через вигін вела з села, сказав Данило, вгледівши на дорозі валку саней.
— Ранні! — зійшовши на обочину, щоб пропустити валку, сказав Артем.— Це ж, мабуть, іще з ночі?
— Авжеж. Десять верст волами — край не близький. Якраз чумаківці поїхали. Харитон Пожитько на передніх.
— І другі сани теж його,—додала Гармашиха.— По Санькові впізнала: наш, вітробалчанський. Батракує в нього. І навіщо йому те дерево? Недавно, перед самою війною, батько одстроїв його.
— Ну, а тепер він своїх синів одстроюватиме,— відповів Данило.
— Та ще нема в нього таких.
— Підростуть. Вони, бач, багачі, з запасом живуть. Не те що ми, злидні,— тільки й знаємо оцю молитву: "Хліб наш насущний даждь нам днесь". Вони наперед дивляться. Інший — іще сини без штанів бігають, а він уже грунт для них підшукує. Та щоб з балочкою,— грабарів із Славгорода найме, ставок викопають. Що то за хутір без ставка!
— Ну, це колись,— сказав Артем.— Минулися грунти.
— Та вірно. Куплі-продажу на землю вже нема. Тепер котрі багатші самі за свою землю трусяться. Отож і мудрують всяко. Різняться чорно, як не перед добром. На те й дерево возять. А один у нас оце недавно, з хутора, Варакута, заради нового номера навіть до такого додумався: оранутана свого оженив.
— А що це? — не зрозуміла Гармашиха.
— По-нашому, по-простому сказати: дурний, пришелепуватий. А піп його ото так по-вченому — оранутан. Не хотів навіть вінчати. У нього ж розум трирічної дитини. Дарма що перевалило вже за тридцять. Підсудна справа, каже.
— Ну то й як же?
— Повінчав. Чого гроші не зроблять! Відкрив Варакуті ще один номер, а що дівчину занапастили...
— А чого ж вона за такого пішла?
— "Пішла". У плечі батьки випхали з дому. Багатий. І сказати б, такі вже самі бідні були, так ні. Середняк, як по-теперішньому, та ще й міцненький. Ти знаєш, Катре, Лук'ян Середа.
— Лук'ян?! Котру ж це він? Чи не Настю?
— Атож.
— Отака славна дівчина,— зітхнула Катря і до Артема тоді: — Це ж її якраз Грицько Саранчук колись хотів був сватати. Ну, якщо не дурна буде, то й зараз ще не пізно: покине, та й все.
— Вона вже так і зробила. Тижня з ним не прожила. Якось уранці пішов свекор у клуню по сіно, а вона — висить на бантині. Покинула!
Саме тут Данилові було звертати до вітряка. Він зійшов на обочину, опустив клунок на землю, витяг кисет.
Першу цигарку скрутив Артемові (через поранену руку тому ніяк було самому скрутити). Потім зліпив собі. Ні, і цю віддав Артемові, на дорогу, а вже тоді — собі. Закурили. І стояли отак мовчки. Мовчала і Катря, тільки стиха, в журбі, хиталась постаттю. Не скоро, кинувши вже недопалка, Данило озвався:
— То отаке робить з людьми жадність нелюдська! Узяв на плече клунок, попрощались і розійшлись. Увесь час, аж поки за село вийшли, мовчали і мати,
і Артем, пригнічені сумною Даниловою розповіддю. Раптом спинилась мати і мовила, зітхнувши:
— І доки воно буде на світі отаке! І коли вже йому край?
— Е, мамо, не скоро. Вікові нетрі. А ми ж ще тільки рубати почали. Окремі дерева валимо. А ще ж треба буде і пеньки потім корчувати. Не на один десяток літ роботи. А якраз найтрудніші будуть оці пеньки: жадність, користолюбство.— Трохи помовчав, потім озвався:—І ось що цікаво, мамо, що серед бідних цього менше.
— Вистачає.
— Та є, вистачає. А все ж таки менше. Коли, звичайно, не огулом, а в процентах узяти. Куди менше, ніж серед багатих та тих, що туляться до них. І це зрозуміло. Коли бідняк, значить — трудяга. А ніщо так не робить людину саме людиною, як праця. Коли б не це, то ми б і досі в шерсті ходили, жили б у печерах або, як ті орангутанги, по деревах лазили. А то, бач, люди!
— Люди то люди, а проте... і досі ще не навчились жити по-людському.
— Це правда,— погодився Артем.— Але здавна най-мудріші і найчесніші люди думали над цим. Дещо і придумували, навіть пробували в життя запроваджувати. Марна праця була. Бо не було на землі матеріальних умов для здійснення. А на злиднях щасливого для всіх життя не побудуєш. Хоч як мудруй, а п'ятьма хлібинами не те що п'ять тисяч народу, навіть п'яти десятків ротів не нагодуєш! І оце аж тільки тепер, за нашого віку, іменно при капіталізмі, з його високою технікою виробництва, нарешті є всі умови, щоб нагодувати голодних усіх і щоб одягнути всіх роздягнутих. Треба тільки новий, розумний лад запровадити. І ми це зробимо!