— Не треба було мені цього робити! Ні в якому разі! Мирославі здалося, що на одну мить у неї спинилося
серце. І раптом забилося дуже і часто. Відчула, як кров залила їй обличчя. І водночас сльози затуманили очі. Бинтувала руку вже як сліпа. Але ще й навмисне робила це поволі, щоб хоч трохи заспокоїтись тим часом. Та приховати від Артема не вдалося їй. Він помітив, як зашарілося її лице, як ледь помітно тремтіли її руки,— ой, як нестерпно поволі вона робить це! Нарешті зав'язала бинт. Тоді він узяв її руку і, як це робив тільки матері, поцілував її.
— Мирославо!
Дівчина звела обличчя. Очі були повні сліз.
— Мирославо, ось не плачте-бо!
— А ви не зважайте! Це зараз пройде. І не треба нічого більш говорити! Я вже зрозуміла. Все!
Вона одійшла до стільця, де лежало пальто, і стала одягатись. Потім розправила хустку і вже хотіла запнутись, але мовби несила було їй підняти руки, опустила їх. І, може, хвилину стояла отак. Потім, не повертаючись до нього, сказала тихо:
— Не розумію одного тільки: чого ви увесь час крились від мене? Можна навіть подумати... І коли б я не так вірила вам, далебі, могла б подумати... Запідозрити вас...
— В чому? — насторожився Артем.
— В нечесних намірах по відношенню до мене.
— Мирославо, що-бо ви! — Артем, поривний, ступив крок до неї. Хотів схопити за плече, щоб повернути її лицем до себе, але не наваживсь. Та дівчина сама враз повернулась до нього.
— Артеме, ну хоч зараз будьте щирим зі мною. Ми ж не діти. Навіщо нам у хованки гратись. Признайтеся, ви ж її любите й зараз?
— Та звідки ви знаєте? — оторопів Артем.
— Тепер уже знаю,— схилила голову дівчина.— Досі лише припускала, а тепер уже знаю.
— Ви не так мене зрозуміли. Звідки ви знаєте взагалі про це?
— Тьотя Маруся сьогодні сказала. Артем спохмурнів.
— Оці ще мені... опікуни! Так наче сам я не сказав би. Ви питаєте, чого крився. А я не крився. Просто, не дійшло ще, як видно, у нас до цього. Через те — ні ви мене не питали, ні сам я не заводив мови про це. Та раз уже зайшла мова... Чи люблю її, питаєте. Ні. І це вже не знаю, яким треба бути, щоб після всього того... Ненавиджу! Але... треба, щоб і цього не було. Щоб нічого не залишилось. Навіть і рубця!
— Ну, діти, пора! Прощайтесь,— сказала мати, ступивши через поріг. В руках у неї був кобеняк.— Оце тобі,— вийняла з кишені папірець,— Тимошина посвідка.
— А він же як?
— У нього інша є, безстрочна,— сказала мати.— Чого вони будуть чіплятися до каліки.— Тоді повернулась до Мирослави: — Бувайте здорові, Мирославо! Спасибі вам за все!
— Ну що-бо ви! Нема за що дякувати! — розчулено сказала дівчина. Підступила до Гармашихи і поцілувала як рідну. Потім подала руку Артемові.
— Щасти вам!
— До побачення, Мирославо,— тиснучи руку їй, сказав Артем і, притишивши голос, додав: — А на той час, я так гадаю...— Але зразу ж і поправився: — Та не гадаю, а напевно знаю, що й ця моя болячка зарубцюється вже.
Губи дівчини ворухнулись, щось хотіла сказати, та передумала. Так і стояла з застиглим словом якимсь на вустах. І тільки як уже вийшли Артем з матір'ю з хати, утомлена вкрай, сіла на стілець, поклала на спинку стільця руки і впала на них головою.
Уже сонце сідало, коли виїхали на шосе. На рожнатих санях сиділа Гармашиха. Артем у кобеняці йшов поряд, тримаючи віжки в руці. Поруч із ним ішов хазяїн підводи, літній, бородатий Данило Корж із села Піски, що неподалеку ВІД Вітрової Балки. Давній приятель покійного Артемового батька. Ішли — розмовляли.
Поминули патронний завод. Це вже край міста. По шосе спереду до самого горба не було видно ані душі.
— Ну, здається, можна закурити вже,— весело сказав Данило і вийняв кисет. Аж глядь,— отуди к бісу!
По шосе з-за горба виткнулись чоловіка п'ять вершників.
— Так ви ж, Даниле Сидоровичу, пам'ятайте, як мене звати,— сказав Артем.
— Невкипілий Тимоха Прокопович. А їдеш з матір'ю з базару, а я впросився до тебе на сани.
— А рука в мене, в разі чого,— віл ударив рогом.— Потім оглянувсь до матері, яка сиділа спиною сюди і попередив: — Гайдамаки під'їздять. Сидіть собі, мамо, не озивайтесь.
Гайдамаки їхали ристю, але за кілька кроків від саней стишились. Артем відчув, як по тілу пробіг дрож, і тіло стало мовби твердіше від напруження.
— Стій! — гукнув один з гайдамаків і під'їхав ближче до чоловіків. За ним іще один. Ті троє стояли на дорозі за кілька кроків.— Що за люди? Куди?
Данило похопивсь відповісти:
— З базару їдемо. Додому.
— Документи!
Артем накинув на рожен віжки, вийняв з кишені посвідку, подав гайдамаці.
— Як, як? Як твоє прізвище? — одірвав очі від посвідки і глянув на нього гайдамака.
— Невкипілий,— сказав Артем.— Там же написано.
— Невкипілий! — На губах у гайдамаки з'явилось щось схоже на усміх.— А чого ж це ти і досі невкипілий? Пора б уже вкипіти!
— Та вроді ж стараюсь,— сказав Артем.
Другий гайдамака тим часом прочитав Данилову посвідку, віддав йому.
— Погано стараєшся, видно. На, їдь. Та вкипай там швидше! Чи доки ти будеш за нашими спинами! Доки ми будемо за вас!..
— Та вам же платять за це,— не вперпів Данило.
— Хто нам платить?
— А це вам краще знати.
— Отож! "Платять"! — Гайдамака зробив рух, мовби хотів устати з коня.— Сідай на моє місце! Отоді й знатимеш. Попогибіеш, попотрусишся!
— А труситися ж чого? Хіба це зима! Хіба це морози! Але, видно, в хитруватих Данилових очах гайдамака
помітив насмішку, розлютився раптом і крикнув:
— Ну й поганяй! Ще він буде тут розпатякувати! Коли від'їхали трохи, Гармашиха озвалась:
— Ой Даниле, Даниле, ускочиш ти в халепу колись за свій язик! Ну, нащо тобі їх чіпати? Плюнь та й обмини.
— Та як же змовчати! Чого ж він до чоловіка причепивсь: "Вкипай, вкипай!" Сидить у сідлі, як собака в човні! — Данило сплюнув і додав потім: — Знаємо, хто вам платить. І чого ви труситесь!
На горб по глибокому снігу важко було їхати. Отож тільки-но виїхали на горб, зразу й спинились, щоб дати коням перепочити.
— Аж отепер, здається, закуримо вже,— сказав Данило Корж.
Поки задубілими пальцями крутив цигарки, Артем стояв на горбі і дивився на місто.
Сонце зайшло вже. Весь небосхил червоно пломенів, наче все Правобережжя було охоплене пожарами. Над містом спускався вечір. Але ще виразно видні були обриси будинків, гордо зведені в небо заводські димарі. Ото — машинобудівний завод, ген — тютюнова фабрика, млини. Ліворуч — паровозне депо.