— Ну як живеш, Остапе? Не чіпають? — коли вже заку рили, спитав у брата.
— Та слава богу, поки що...
— Що ж, чи охранну цидулку видали вам тоді, на мосту? — А як Остап нічого не второпав, додав, набрякаючи гнівом: — У подяку за приведених їм добрячих артилерійських коней!
— Он ти про що! — І Остап засміявсь, дивуючи брата цим недоречним сміхом, потім, невдало затягшись цигаркою, закашлявся. Не скоро вже, одкашлявшись, сказав роздумливо:— А могло ж бути. їй пра! Коли б не звалив був мене тиф іще тижнів за два перед тим.
— Так ти, виходить, не був тоді там?! — ледь стримуючи радість, подався постаттю до нього. І схопив рукою за плече:— Ой спасибі ж тобі, брате!
— А за віщо ж спасибі? — не второпав Остап.
— Та й правда! — опам'ятавсь Артем.— Сам ти тут аж ні причім. Це треба дякувати оту тифозну вошу, що витягла тебе з дивізіону в госпіталь. Ось воно, життя твоє, Остапе! Як на долоні. Є про що подумати і про що подбати. Щоб не якась випадковість визначала долю твою, а ти сам...
Остап навіть не обурився на цю його не геть-то приємну мову. Мерщій розпитувати став, де він пропадав оці півроку А потім став і про себе докладніше розповідати.
Як виявилось, він тільки в середині травня повернувся з госпіталю додому. Перші карателі вже побували на той час в селі. Кого забрали в тюрму, кого тяжко шомполами побили (дехто й досі мучиться з гнилою спиною). Обібрали всіх. Легко сказати — триста тисяч карбованців контрибуції панові. Ні за що! Бо майже всю худобу звели назад в економію, за винятком кількох голів — у кого здохла, хто прирізав к різдву... За самий страх, виходить. Так і страху ж, либонь, не зазнав великого. Сухий, можна сказати, вийшов з води. Навіть виїхав з маєтку не в рожнатих санях на прілій соломі, як планувалось, а в козирках, що тодішній голова волосного ревкому Рябокляч послав йому з своєї ласки. А від других карателів пощастило втекти — пересидів у лісі. Та все одно від контрибуції і на цей раз не виховався. Продали все, що тільки можна було продати. У кошелі — ні зернини. Аж дивно: з чого ті мати хліб печуть, щоправда нечистий — з лободою; з півдесятка овечат — двійко лишилося; а в скрині — який дукач у намисті зберігався, як пам'ять, яка святкова хустка чи плахта — все спекулянти вигребли. Забарин зять, Прісьчин чоловік, неабияк нажився. Кажуть, у Під-гірцях крамницю вже відкрив.
— Поки що сам під замком у тій крамниці сидить,— сказав Артем.— Не завтра, то позавтра діждеться-таки купця на себе!
Відтак саме до речі було удатись до Остапа з отим своїм дорученням відносно Гусака. А полягало воно в тім, що Остап мав неодмінно зустрітися завтра раненько з Грицьком Саранчуком, іще до його від'їзду в Славгород, і переказати йому, що він повинен зробити у місті. Артем кілька разів повторив і назву вулиці та номер будинку, і прізвище Хри-стиних родичів, котрих Грицько має одразу ж по приїзді відвідати. Мовби для того, щоб передати привіт їм од Христі. А сам тим часом очима нехай знайде на стіні над комодом фотокартку, де двоє гайдамаків з голими шаблями, і, вибравши зручну хвилину, зніме й сховає за пазуху. Дуже потрібна та фотокартка. Може, для певності нехай і Антона Теличку візьме. І заспокоївся лише тоді, як Остап, мов той школяр свій урок, повторив своє завдання майже дослівно. Аж тоді перейшов до другого доручення. Про Христю, що нездужає, полежати треба їй буде, може, й довгенько. Покликати б лікаря. Одним словом, не робітниця тим часом.
— То ти вже, брате, не дуже ремствуй.
— Ну що-бо ти! Нехай одужує. Та й роботи ж нагальної ще нема. В жнива допоможе.
— До жнив ще буде всього. Скоріш за все доведеться, мабуть, і її, як Орисю, з села забрати. Та й тобі, Остапе, прямо скажу: сидіти вдома не вихід. Уже хоч би тільки через мене. Ще не цікавились?
— Чого там, питали.
— Отож дивись обома. В разі чого — дорогу в ліс знаєш. Що не що, а трилінійку обіцяю для початку.
— Іще не навоювались!— скрушно зітхнув Остап.— Отак чисто й Павло сьогодні мені за вечерею: "Держи, Остапе, порох у порохівниці сухим".
— Ні, Павло — це з іншої опери. Дурних шукає, щоб їхніми руками з жару вигрібати. А ми шукаємо розумних. Свідомих своїх класових інтересів. Котрі якщо й обпечуться об отой жар, то тільки заради свого визволення.
Він застеріг Остапа не виходити з клуні за ним, щоб не побачив хтось у дворі двох мужиків разом, і повернувся до хижі, куди Орися зайшла попрощатися з Христею. Була і мати тут. І знову, як тоді, на початку, посідали всі на помості. Христя теж сиділа в постелі. І мовила мати нарешті:
— Ну, прощайтеся, діти. Бо вже й світанок незабаром.
І, може, од самого цього слова "прощайтесь", яке мовби остання крапля переповнило серце смутком, Артемові спазми здушили горло. То він мовчки подався постаттю до
Христі й палко обняв її, припавши губами, як у спеку до джерела, до її милих вуст. І знову, як тоді, обережно поклав її горілиць.
— Отак і лежи, Христинко. То скоріш на ноги зведешся. А тоді, може, й тебе заберу. Коли схочеш. А діла там і тобі буде: три клуні забиті тифозними. А тим часом лежи. Завтра Остап лікаря приведе.
— Але ж мені так треба до міста! — сказала Христя.— Нічого ж не маю при собі. Навіть і зараз — в Орисиній сорочці. Думала — ось-ось оказія трапиться.
— Та оказія і завтра буде...— сказав, сам не тямлячи для чого. І, певна річ, не догадуючись, до чого це призведе.— Але ж буде оказія і потім. Одужуй! — І вийшов з хижі.
Але за порогом на дворі мусив спинитись. Кілька разів зряду глибоко затягся свіжим нічним повітрям із домішкою таких милих і рідних із самого дитинства запахів зілля з городу та любистку і м'яти з причілку од вулиці. І заспокоївся поволі.
Підійшов до матері.
— Спасибі вам, мамо! — обняв ніжно за сухі плечі — отаку передчасно зістарілу вже.— От і провідав вас. Погостював. Бувайте здорові.
— Ідіть здорові, діти.
Пішли тією ж стежиною, якою і сюди прийшов — через город. Артем пропустив Орисю вперед, а сам ішов слідом і мимоволі прислухався, здавалось, не лише вухами, а й спиною навіть, що діється позаду. Біля тину від берега поміг Орисі переступити перелаз і вже не випустив її руки з своєї. Отак і по кручі спускалися вниз кривулястою стежкою. Нараз він зупинивсь, спинив і Орисю й спитав несподівано: