На цей раз, у Попівці, йому довелося вперше побувати в ролі глави сім'ї — сидіти на покуті, де на сіні горшки з кутею та узваром, а круг стола — ціла родина; навіть Христина мати з дівчатками. І Василько, звичайно ж. Уперше після хвороби встав оце з постелі, принесла його мати закутаного до столу, посадила поряд із батьком. Все було як годиться. І кликав Мороза на вечерю, намагаючись наслідувати батька навіть у голосі, і виходила Христя до сіней глянути, чи не прочинені двері, і внесла у ворочку гостинці дітям — на превелику їхню радість. А після вечері зразу ж Христя принесла з комірчини подушки та рядна — нехай зігріються, і, попоравшись трохи, постелила на всю ширину полу — на двох. Проте Василько нізащо не хотів лягати на своїй постельці — з того краю впоперек полу. То мусили брати до себе — всередину. І, далебі, не жалкували, стільки втіхи хлопцеві принесла оця новина — спати вкупі з татком та мамою. І за шию їх водночас обіймав, і руки їхні брав — схрещував у себе на грудях, а своїми зверху скріплював їх, пам'ятаючи про близьку розлуку. Нарешті зморив його сон. То Христя обережненько перенесла хлопця на його постіль, а сама тоді — з вихололої хати у самій сорочці — шугнула під ковдру і прикипіла до нього...
Од спогадів Артем іще гостріше відчув неповторний запах її волосся, її тіла, і жагуча пристрасть вже туманила мозок, але він стримав-таки себе. Як тільки міг, спокійно повторив своє запитання:
— То що ж сталося, коли не "те"?
Христя уперто мовчала.
Вже курячи згодом цигарку, Артем, іще після одної невдалої спроби своїми розпитами докопатися-таки причини, ніяк не міг позбутись прикрого враження од дивної зміни Христі. І не тільки в ставленні до нього, а навіть в її зовнішньому вигляді. Прикурюючи од запальнички в її миготливому світлі, він пильно приглянувся до неї. Якась змарніла, очі глибше запали і сумовиті, між бровами залягла зморшка і від куточків рота зморшки, а губи, під час мовчанки зціплені, надавали її виглядові незвичайної упертості. Просто наче підмінили молодицю! І подумалось несамохіть: чи не в отих двох місяцях, прожитих отепер на Троїцькій вулиці, у свого чоловіка, причина?
— Занадто вже переживаєш, Христе,— по тривалій мовчанці озвався Артем.— Отой синяк на грудях від чобота навкидь.
— А ти звідки про це знаєш? — аж кинулась Христя. Артем сказав, що її тітка Марія йому про це сказала. Після
чого ото й пішла, либонь, од нього. Христя ствердила, що саме так і було. Еге ж, пішла. Зопалу, мабуть, годин зо три або й більше — від образи та обурення — не чула ніг під собою, самі несли. А вже, коли сіла на березі Псла у Коржів-ці, порона чекаючи, прийшла трохи до пам'яті й жахнулась: куди я йду і чого я йду! У самих, певно, гаразд їсти нема чого. А які тепер у селі заробітки. В Попівку до матері треба б. Але ж і там, як подумати... Не один порон пропустила тоді, міркуючи.
— І невже тебе не дивує,— помовчавши, озвалася раптом,— чого я так довго оті двадцять верст від Коржівки потім ішла? Сюди, до Вітрової Балки.
— Я не знаю, скільки ти йшла.
— Цілий тиждень. Бо таки немалий гак зробила. Аж за Князівкою в одному селі побувала.
— А чого тебе туди занесло? — здивувався Артем. Христя повагалась хвилинку й розповіла.
В одному цеху з нею працювала жінка — родом з того села. (І назву ж дали йому люди, раз почуєш — не забудеш: Безродичі!) Молода ще, до того ж любила гульнути. І нагуляла собі. А вже й війні кінець, ось-ось і її чоловік повернеться з фронту, то вона ото й поїхала до своїх батьків у ті Безродичі. А за кілька днів уже й вернулась — хоч і змарніла, зате знову весела. І весь секрет у тім, що живе в тому селі баба-знахарка.
Артем уже все зрозумів, збентежено рухнувся до неї, щось сказати хотів, але вона перепинила його:
— Ні, дослухай вже до кінця.
Розшукала батьків тієї молодиці і впросилася на ніч. Проте другого дня не наважилась. Аж на третій день пішла до тієї знахарки. Сухенька, ласкава жіночка. Аж ніяк на Бабу-Ягу не схожа. Уважно вислухала й дала якесь зілля. При ній і випила. А тоді порадила... І якраз через вулицю люди, як видно, толокою хату нову валькували, то пристала й собі їм у поміч: півдня проходила в замісі. Аж поки з глинища й витягли її жінки. За хвершалом у Князівку послали. Спинив кровотечу і звелів лежати. То ото й лежала. Але доки ж можна у чужих людей. Віддала все, що несла з собою в клуночку, а тоді — де пішки, а де.щастило, то й на попутньому возі, добралась-таки сюди.
— А через два дні прийшла звістка, що ти живий. Ну чого ж бо вона забарилась! — Христя стиха похитувалась із сторони в сторону і беззвучно плакала. — А я вже і йменнячко пестливе придумала для неї — чомусь певна була, що дівчинка буде! — "різдвяночка"!
Артем обережно поклав Христю горілиць, вкрив по саму шию ряденцем і, гладячи шорсткою долонею по її обличчі, по животі, говорив такі ласкаві, ніжні слова, про які допіру навіть не догадувався, що вони є в його лексиконі. Христя перестала плакати, прихилилась щокою до його руки й затихла.
А час летів. Тільки тепер згадалося нарешті — хоч, власне, весь час у мозку жевріла думка про це,— чого він тут. Ну ясна річ, Христя тепер відпадала. Треба шукати інший вихід. Коли Христя притихла, він звелів їй отак і лежати, ще зайде до неї, а тим часом треба з Остапом перемовитись словом.
У клуні, як зайшов і присвітив запальничкою, що вже ледве дихала, перше, що впало в очі Артемові,— старезний віз, із яким було пов'язано в нього стільки дорогих спогадів. Спали з батьком на ньому. На люшні, як розповідала потім Орися, Христя забула (а насправді навмисне залишила) своє дарункове намисто... Дві хлоп'ячі голівки витикалися з-під благенького ряденця — Василько та Федько. "Порозу-мілись-таки. Ну й слава богу",— подумалося втішно. І ступив до купи соломи, на якій під сіряком спали Остап із Кирилком. Навіть світло не розбудило їх. І вже, коли підійшов до них і назвав брата на ім'я, Остап схопився й безтямно закліпав очима. Роздивився нарешті.
— Артем! Ой слава ж тобі, господи!
Артем сів обіч і погасив світло. Вийняв рятівний свій кисет і став у темряві крутити цигарку, передав потім кисет і Остапові. (Рятівний, бо завжди в найтяжчій скруті виручав не раз, даючи змогу непомітно для інших, а часом навіть і для себе, гарненько подумати, перш ніж діяти). А подумати й зараз було про що. Найперше те, що він гаразд не знав, як йому повестися з Остапом. По дорозі — знав, але Христя все сплутала. Тепер виникало аж двоє доручень, які змушений дати Остапові, якщо буде, звичайно, на те його згода. І тому загострювати взаємини з ним мовби й не випадало. Але ж і змовчати про отой ганебний його вчинок, точніше кажучи, військовий злочин, удавши, що нічого про те не відає, совість не дозволяла.