Кожної неділі (а бувало, й посеред тижня), коли гостював Артем у своїх родичів, Бондаренків, то неодмінно й до них заходив. Чи по якусь книжку безпосередньо до неї, чи з батьком її "згуляти" в шахи (Артемове надбання іще з Холодно-гірської тюрми). Годинами просиджували влітку під акаціями за садовим столиком, а прийшла осінь — перекочували до приміщення. І це були чи не найліпші години в її житті. Дуже полюбляла в такі години прилаштуватися в тій же їдальні (в своїй кімнаті не сиділося) і робити щось своє. То дарма, що заглиблені — кожен у свої роздуми — обидва гравці не помічали її. Тим краще: вільніше було їй щось своє думати, якщо в руках була якась бездумна робота — в'язання абощо. Проте і за думками, так само як за читанням, весь час у свідомості чатував недремний вартовий, і досить було Артемові тільки невдоволено мугикнути чи просто рипнути стільцем, як вона вже насторожувалася: "Що, Артеме, непереливки?" (Термін із його словника).—"Дарма!" Але іноді, в особливо скрутному становищі, одверто признавався, що таки "дав зівка". Тоді вона відкладала своє рукоділля чи книжку і поспішала йому на допомогу. Сідала поруч і, зорієнтувавшися в ситуації, обережно підказувала йому черговий хід: "Я б отак походила".—"Ну що ж, так і походимо",— погоджувався Артем; не завжди, правда, та й не одразу, а після роздуму; мовляв, "мудрі поради слухай, а роби по-своєму!" Цей "девіз" його попервах смутив трохи дівчину, але потім обвиклась, і вже оця його незалежність навіть імпонувала їй. Бо не таке велике щастя жінці мати надто зговірливого чоловіка, у котрого нема своєї думки.
Аж ось куди вже сягали її думки — мрії дівочі! І мала на це підстави. Сама не сліпа була — бачила, ким уже стала за ці кілька місяців для Артема; почувала, що й вона кохає його палко і віддано. Далебі, могли б уже бути щасливим подружжям. Коли б не ота невидима стіна, що стояла між ними перепоною до зближення. І спорудив її не хто інший, як вона ж сама. Отоді, отим необережним своїм запитанням, а він допоміг їй — своєю мовчанкою, красномовнішою за відповідь... І обоє розуміли це. Проте минали дні, тижні, місяці, а вони нічого не робили, щоб оту стіну-перепону зруйнувати. Артем — сподіваючись, що вона сама якось завалиться, а Мирослава хоч і знала, що не завалиться сама, не наважувалася з остраху. І врешті зважилася-таки...
За вікном била хвища, порощала в шибки сніговою крупою всуміш із дощем, торохтіла обривком бляхи на дахові, але вона нічого того не помічала, поринувши у спогади. Чула тишу й розмірене цокання маятника за стіною в їдальні та часті удари свого серця: ось-ось мав прийти Артем. Сьогодні (було це на початку грудня) повітовий партійний комітет ухвалив відрядити до Харкова товаришів — по зброю. Вибір припав на Куліша та Гармаша (обидва найактивніші організатори Червоної гвардії на патронному та машинобудівному заводах). Всі надії покладали на Супруна Гри-гора Наумовича; до нього в губком і мали вони звернутися передусім. Відповідного листа було вже складено й підписано Гайовим. А користуючися з щасливої нагоди, вона з батьками написала Гриші й свого листа і приготувала невеличку пере-дачу-гостинець малому Сашкові — свої ковзани-снігурки, що вже не перший рік лежать без ужитку, а йому будуть неабиякою втіхою. По цей лист та пакунок і мав зайти Артем. Обіцяв — десь годині о шостій. Бо від'їздити мали небарно, цієї ж ночі.
Батько після чергового сердечного приступу спав. Матері не було вдома — пішла до своєї сестри. Тому чуйно прислухалася, щоб вчасно почути кроки біля ганку й відчинити двері, перше ніж встигне подзвонити. Щоб не розбудив батька. Так і було. А потім сиділи в їдальні й стиха розмовляли в чеканні — з хвилини на хвилину мала повернутися мати, то, певно, захоче щось і на словах переказати Гриші. І, може, тому, що говорили стиха, часом навіть переходячи на шепіт, слова здавалися ваговитішими, аніж, можливо, були насправді. І це, звичайно, не могло не хвилювати їх. Спитала, за скільки приблизно днів можна буде управитися їм з поїздкою. "Та звідки ж знати хоч би й приблизно!— І міркував уголос:— Щонайменше дві доби в один, кінець, та там... За тиждень чи вправимось".— "Ой-о! Цілий тиждень?!— аж кинулась.— А ви так спокійно про це! А втім..." їй мимоволі пригадалось, як він зрадів, коли сьогодні вранці в партійному комітеті Гайовий оголосив про відрядження до Харкова його з Кулішем. "А що ж тут дивного!— на її ревниве нагадування про цей факт відповів Артем.— На таке діло, як роздобутки зброї, я ладен піхтурою до Харкова й назад. Бо, самі знаєте, зброя нам зараз потрібна, як хліб насущний". Відповідь ця її трохи заспокоїла. "А де зупинитись думаєте? Можна буде у Гриші". Артем відповів, що це справа проста: чи ж мало в нього друзів по роботі на паровозобудівному! У когось і приткнуться. "Та ви ж можете і в своїх колишніх квартирних хазяїв.— Артем насторожився. Бо вже не раз — жартома, правда,— Мирослава пригадувала йому дочку квартирних хазяїв, котру мав необережність, розповідаючи за своє харківське життя, назвати першою красунею на всю Журавлівку.— І як я не догадалась одразу, чому ви так зраділи цій щасливій нагоді побувати в Харкові!.." Артем важко горзнувся на стільці. "Ось що, Мирославо, будемо кінчати з цим!— сказав похмуро і вийняв з кишені кисет.— Годі у хованки гратись!"—"Давно б отак!" І вся напружилась, щоб гідно зустрінути найгіршу прикрість. Але Артем не поспішав. Скрутив цигарку, потім зліпивши її, рвучко звівся з стільця. "Та паліть тут!"— похопилась сказати. "Ні, не буду накурювати",— і вийшов у передпокій. Першим порухом її було вийти й собі вслід за ним. Але почуття власної гідності не дало їй цього зробити. Сиділа й чекала — в тій же напруженій позі і з таким нетерпінням, що навіть час уповільнив свій хід. Далебі, бо хіба ж за дві-три хвилини за годинником можна було стільки передумати, науявляти собі стільки всяких страхіть!— більш, аніж за всі місяці досі... А кинулась од гомону в передпокої. Не одразу навіть збагнула — з ким це він, а тільки — коли вже почула материн голос. Отак удвох вони і ввійшли до їдальні... Розмови цього вечора, звичайно, не відбулось. Єдине, чого домоглася від нього перед розстанням, що історія це давня, биллям поросла; і що ніякого відношення до Харкова не має. Словом честі запевнив. ("Ну що ж, спасибі долі й за це!") Але докладно розповідати не став, бо вже не був у настрої. Нехай, мовляв, якщо не мине потреба, розповість потім, після свого повернення.