Було це в липні минулого року. Але пам'ятає все до дрібниць... Заплющує очі — і ось вже бреде вона босоніж теплими калюжами на тротуарі, приємно відчуваючи плечем тепло його тіла: удвох ішли під одною шинелею. А сталось це так. Проводила збори в саперному батальйоні, до якого була прикріплена по партійній лінії як агітатор і тут захватив її дощ. А вибралася з дому за години в самій батистовій блузочці. Та ще пустився обложний, годі було й думати, щоб пересидіти його. Артем запропонував свою шинелю. При-мірила — аж вона полами мало не:до землі. Бо й так невисока, а без черевичків (не хотіла псувати на дощі, то й роззулася) і зовсім стала низенька. Тоді Артем знайшов інший вихід, згадавши, що якраз і йому треба в той край. Ото й пішли разом,— під одною шинелею, накинутою на плечі,— невимушено розмовляючи. Це вже не вперше були вони наодинці за цей місяць, відколи він з'явився в Славгороді. І кожну таку нагоду Мирослава старалася якнайкраще використати, щоб чимбільше дізнатися про нього. Артем був досить цікавий співрозмовник. Не завжди охоче, але коли вже починав, то сам захоплювався й цікаво розповідав про своє життя — не таке вже й багате, але й не бідне на всякі пригоди. Як видно, й цього разу розповідав щось цікаве, і, заслухавшись, нескоро вона здогадалася: "Та ви ж хоч покладіть руку мені на плече; вам же важко отак тримати її навису".— "Нічого. Потримаю!"— відказав Артем тоном, який не зовсім чомусь сподобався їй. Сама ще не розуміла — чим саме. По невеличкій паузі спробувала навернути його до перерваної розмови — Артем з явною неохотою сяк-так докінчив свою розповідь і надовго замовк. Не озивалась і вона, намагаючись розгадати причину раптової зміни його настрою. І врешті, як здалося їй, розгадала-таки. Сором і каяття пойняли її, проте і за цих умов чемність не зрадила її: "Ну ось якраз і дощ перестає!"—сказала перше, як звільнитися від шинелі. Але Артемова рука вчасно лягла їй на плече і не пустила. "Де ж він перестає, як іще більший припускає!— сказав із неприхованою іронією, бо зрозумів її маневр.— А запалення легень хоч і дорога ціна, але не та, що міг би нею задовольнитись".—"Ціна? За що ціна?"— не зрозуміла вона і насторожилась в недоброму передчутті якоїсь нової прикрості. "За ту кривду, що ви заподіяли мені щойно,— відповів Артем і мерщій:— Ні, ви не сказали мені цього у вічі,— ні "йолоп", ні "хам"; може, і в думці вжили якесь інше, делікатніше слово, скоріше за все —"нахаба"..."—"Та за що б же я мала отак вас?.."—"А хто ж по-вашому, як не нахаба і хам, міг зрозуміти ваш товариський дозвіл покласти руку вам на плече, як певне... ну, заохочення до більшої сміливості, чи що?"—"Он ви про що! — полегшено зітхнула вона.— Ні, я не такої поганої думки про вас".—"А чого ж ви раптом отак сахнулися од мене?"— "Це інша справа, а ми ще не покінчили з цією,— ухилилась од відповіді і, помовчавши трохи, сказала:— Ваше обурення, Артеме, було б цілком зрозумілим і навіть похвальним, коли б воно не виникло раніше за причину, яка його нібито викликала. Адже ще до того, як я "сахнулась", ви вже надулися, як сич,— даруйте мені це порівняння. Чому? В природі причина завжди передує наслідкові. Тож і тут треба шукати її не після, а перед отим вашим зіпсованим настроєм. А перед тим я якраз дала отой товариський дозвіл... От і виходить, що обурило вас зовсім не те, про що ви говорите, а моя жіноча підступність, що якраз і характеризується отакими прийомами, як заохочення або й відкрите полювання на мужчин. Он бачите, як воно обернулось! То яку ж ціну мені тепер заправити з вас, як відшкодування за вашу кривду, мені заподіяну?"—"А чого ж неодмінно підступність? Є ж і така вада жіноча, як необачність. За що рано-пізно, але завжди доводиться розплачуватися вашій сестрі. І коли хочете знати, то саме це і засмутило мене тоді. Що погано ви, Мирославо, знаєте нашого брата, чоловіче наше дике плем'я".—"Чи таке вже, справді, дике суспіль?"— цупко вхопилась за цю ниточку, яка, думалось, приведе до отого клубочка. "Ну, не суспіль, звичайно,— сказав Артем.— Не берусь визначати у відсотках, але що таких більшість, котрим пальця в рот не клади, то це вже певно. Може, навіть і всі дев'яносто відсотків".—"Ой-о!— маскуючи жартом своє збентеження, "жахнулась" вона.— Ну та не будемо впадати в розпач, пам'ятаючи, що відсотки ваші явно завищені. Не розумію тільки, який вам смисл? Хіба що... Ну та, звичайно ж, себе до тої малошановної більшості не зараховуєте. Мовчите! Невже й у вас в цьому відношенні не все гаразд?— і похопилась додати:— На відповіді не наполягаю. Бо сама бачу, яке недоречне запитання.— І навіть прискорила ходу (підходили вже до будинку думи, де містився повітовий ревком і куди їй треба було зараз), не бувши певна, що Артем скористається з свого права не відповідати на це справді-таки недоречне запитання і не бовкне, в пориві одвертості, чогось такого, про що все ж таки легше тільки догадуватись, а не знати напевно. Але в Артема цілком вистачило здорового глузду, щоб промовчати.
"Навряд щоб був він "святий" у свої двадцять п'ять років,— міркувала собі потім на самоті, перебуваючи на протязі кількох днів під враженням од тієї розмови.— Але не такий, десь певно, і грішник великий!" І, далебі, мала рацію. Якби був із нього бабій, то вже виявилося б за цей місяць. Зокрема — в його ставленні до неї. Але ж буквально жодної претензії до нього в цьому відношенні вона не мала. Серйозний, розумний, щирий хлопець; дуже стриманий, а після того випадку — чи не занадто навіть. І довго потім мовби почував себе винуватим в чомусь перед нею. Чи не за оту свою демонстративну мовчанку на її півжартом зроблене запитання про його парубоцькі справи. Не раз поривався спокутувати свою провину — підводив розмову до цієї теми, але вона сама тепер уперто ухилялась від подібних розмов. І добре робила. Авжеж! Оглядаючися тепер на свої з Артемом взаємини протягом цілого півроку, певна була, що, коли б тоді вже сказав був Артем про Христю та про Василька, їхні стосунки розвивалися б зовсім не так, як вони розвивалися за умов цілковитого невідання її про саме існування Христі та Василька. Власне, про Василька він тоді й не міг би ще нічого сказати, бо сам не знав, але хіба ж це не виявилося і в інший спосіб! Знаючи, де Христя працює, хіба ж вона не постаралася б зустрінутися з нею? Адже часто бувала і на її махорковій фабриці. То дізналася б, звичайно, і про дитину, прижиту з Артемом. І, певна річ, знайшла б у собі сили тоді відійти обіч, не ускладнювати Артемові стосунки з його синашком, а може, і з самою Христею. І це, як здавалося їй, тоді не було дуже складним. Треба було тільки не так часто зустрічатися їй із ним і особливо в домашній обстановці — у Бондаренків, та й у себе вдома. А то ж...