Звичайно Кандиба з Цибульками харчувалися разом — що вже там нехитре скуховарить завжди заклопотана своїми хворими Харитина Данилівна, але сьогодні — ради такого дня та й ураховуючи прибулих, Кандиба попросив Вухнале-вих молодиць, з котрих старша невістка, удова Явдоха, була до нього особливо прихильна, зготувати для них обід — загалом душ на...— та скільки за столом всядеться.
У хаті Вухналя й сіли обідати, в затіненій клечанням світлиці, міцно настояній за ніч на осиковому та кленовому листі та лепесі, якою потрушено було долівку. І вже це одне — святковий запах клечання — настроювало усіх на небуденний лад. Сприяла цьому й добра чарка горілки, якою почастував Кандиба, сказавши перед тим, як випити самому, щире і зворушливе слово про загиблого Тимоша Невкипілого. Відтак і пішло, що кожен іще й від себе додавав щось до тої поминальної промови Кандиби — чи спогад якийсь про небіжчика, чи хоч кілька добрих слів-побажань: щоб була пухом йому земля, і вічна пам'ять хай живе про нього в народі. На столі в трьох мисках вичахала навариста риб'яча юшка, але ніхто не брався за ложку, аж доки чарка не обійшла всіх, лише тоді почали їсти.
За великим столом та приставленій до нього присадкуватій скрині сиділо душ із двадцять. Окрім прибулих, із своїх були тільки найближчі Тимошеві товариші, переважно з Вітробалчанської сотні, розташованої в Підгірцях. Був і Захар тут, повернувся вже з села. Хотів, либонь, і Орину з собою, але мати забрала її до себе додому,— розповідав стиха Артемові, що сидів із ним за столом поруч.
— І даремно!— наче й не прислухаючись до їх розмови, почув-таки й обізвався Кандиба.— Адже Тиміш при від'їзді не кого іншого, саме нас із тобою, Захаре, просив, щоб в разі чого... Ну, якщо немов не вернеться, то щоб взяли його Орину під свою опіку. Так що ж ти вже й порушив братів заповіт!
— Ні-ні, боронь боже!— похопився Захар.— Тимошів заповіт для мене — закон. Чи ж я б залишив її, коли б наперед не вжив потрібних заходів. Та й як було перечити. В такому горі хто краще зарадить їй, як не рідна мати. Певен, що за сьогодні нічого не станеться з нею.
— А далі?
Замість Захара відповів Артем:
— Сю ніч буду в селі, порадимось гуртом, можливо, доведеться, забрати сюди.
— Сю ніч, кажеш!— озвався з покутя Кушнір.— Ну, ну валяй!— В його голосі звучав осуд. Він зробив невеличку паузу, явно втішаючись з Артемового (та й не тільки його) збентеження, і додав:— Кажучи одверто, я був про тебе, Гармаш, кращої думки. А воно і ти — так само легковажний та необережний. Якраз до пари Кандибі. Коли наміряєшся сю ніч в село, то навіщо ж зарані розголошуєш про це? Чи не на те, щоб поліція мала вдосталь часу організувати гідну зустріч тобі — по всіх правилах, з музикою?!
— Та я ж це — в своєму гурті,— сказав Артем.— Хіба ж тут є хто...
— Але ти мусив би знати, що й стіни мають вуха. І кому-кому, а тобі непростимо це забувати.
Звичайно, Артем зрозумів, на що натякає Кушнір; на те, про що знали з числа присутніх лише вони вчотирьох: він,
Кушнір із Гудзієм (іще з розповіді Смирнова) і Кандиба. Перед обідом була в них і спеціальна про це таємна розмова, під час якої з'ясувалось, що дійсно в загоні, в Журбівській сотні, є немало людей на прізвище Пашко, з Пашківських хуторів, серед яких, очевидячки, й треба буде шукати отого провокатора. Але ж яким це чином котрийсь із них міг непомітно, не викликаючи підозри, за кілька днів зникнути з загону, щоб опинитися аж у Славгороді?— дивувався Кушнір. На що Гудзій, краще за нього знаючи партизанський побут, зауважив, що це простіше простого. Особливо тепер, відколи вже піднялися в полі хліба. Щоб легше було на ноги, дехто (особливо з віддалених сіл) на кілька днів вибираються з лісу додому: уночі можна, нишком від сусідів, у хазяйстві попоратись, а вдень одіспатися десь собі в житі та й — на другу ніч. Кандиба не заперечував, бо справді буває таке, що з дозволу свого сотенного командира відлучаються на кілька днів. Додому, либонь, але перевір його — куди насправді. Тому, хоч і як не хотілось йому в це повірити, Кандиба припускав і таку прикру можливість, що саме з його бійців котрийсь є отим гадом повзучим, що оце вжалив уже їх та й причаївсь — іншої нагоди жде. Отож ні дня, ні години не можна гаяти. Тоді ж придумано було й спосіб викрити того провокатора. Під час загального збору загону сьогодні треба дати Артемові можливість під якимсь приводом — найліпше під час вручення гвинтівок беззбройним перед строєм — приглянутися до кожного з Пашків. І якщо пощастило б викрити його, то тут же перед строєм і розстріляти. Без зайвої мороки. "Ні,— не погодився з Кандибою Кушнір,— розстріляти завжди встигнемо. Треба спершу якнайретельніше розслідувати справу, бо навряд щоб він діяв сам-один; може, ціле кубло завелося їх тут у тебе!"—"Авжеж! І перший в отому кублі Злидень Єгор!— відпарирував Кандиба.— Котрий саме для того кубла і зброї навіз нам!.."—"Про Злидня я вже тобі сказав,— відповів Кушнір,— що виняток тільки підтверджує правило. Та не час зараз про це. Сам кажеш —"кожна година дорога". Вірно! Тож давай не зволікати з цим, пообідаємо вже потім".— "Та ні, все ж готове у молодиць. Бо потім невідомо, чи до обіду нам буде!"
І ось кінчали вже з обідом. Ставлячи миску з вишневим киселем на стіл, Явдоха сказала Кандибі:
— Гусак до вас Питає, чи можна.
— Ось дообідаємо,— відповів Кандиба.— Що там у нього, горить!
— Та хіба в мене!— У відчинені навстіж для прохолоди двері Гусак ступив із сіней до світлиці, спинивсь і, перебігаючи поглядом по обличчях усіх, що сиділй^а столом, додав, криво посміхнувшись:— Це ж вам вроді к спіху. Так мені Пріська моя...— і затнувсь, не закінчивши фрази, мовби спіткнувсь на Артемовім обличчі. Але відразу наче й заспокоївсь, перевів очі на тих, що сиділи на покуті, як видно, найповажніші Кандибині гості.
Впізнав і Артем відразу. Авжеж — він! Навіть і чиряк під лівим оком не зовсім іще загоївся, хоч і не був уже тепер заліплений цигарковим папірцем. Од несподіванки навіть розгубився трохи і не знав, як повестися йому зараз. Коли б сидів зручніш, на ослоні напохваті, то що простіш — непоква-пом звівся б із місця та й став би за спиною в нього, одрізавши дорогу йому до дверей. Але з лави вилізати з-за столу, не привернувши Гусакової уваги, не можна було. (А настороженість його чи навіть страх в очах не лишився для Артема непоміченим). То вдався до хитрощів. Тамуючи збентеженість свою, одвернувся до Захарка й заговорив про щось, удаючи цілковиту байдужість до розмови Гусака з Кандибою. Хоч насправді чуйно прислухався до Гусакового противного суржику, який добре запам'ятався йому ще відтоді, з Троїцької вулиці. Авжеж — він! Але при чому ж тут Пашко?