— В яку?— удав із себе недогадливого дід Явтух.
— Та'дже ніколи досі нижче Черкас не спускались із своїм вугіллям, а це — на тобі!— верств до сотні зайвих доведеться тепер із Матвійком. Та ще проти води.
— Он ти про що. Дарма! Нам з Матвієм не к спіху. Упорожні попід берегом, де — на веслах, де — на мотузці. А мо', дасть бог, вітер у спину, то й під парусом. Чи ж не так, Матвію?
— Атож! Зате нове місто побачу,— весело відповів хлопець.— Та ще яке! Це вам не Канів наш, не Черкаси, а Славгород!— Він і собі поклав на борт весло і навіть пересів на лавці лицем уперед, щоб зручніше було милуватися краєвидом, що розгортався перед очима. Не скоро вже знову озвавсь:— А цікаво, чи то ж транваї ходять тепер? От би покататись! На ліктричестві! Отоді вже, як той казав, можна б і помирати.
— От і дурень!— сказав дід.
— Та це ж я так, дідусю, нарошне!
— А ти не вчись отакі великі слова говорити здря. Якийсь час мовчали. Нарешті перший озвавсь Артем:
— Ні, Матвійку, не доведеться. Зараз їм не до трамваїв. Для електрики вугілля потрібне. А підвезти нема на чім. Бо вагони потрібніші їм під збіжжя, під худобу, під залізну руду, що ешелонами пруть до себе в Німеччину. Ще добре, коли рейок трамвайних не зняли та не вивезли для своїх мартенів. На переплавку. На нові гармати, снаряди...
— Ох, і гади ж!— обурився Матвійко.— Та й погибелі на них нема!
— Прийде! Власне, сама то, звичайно, не прийде,— одразу ж поправивсь.— Народ наш їм оту погибель-капут зробить. Та вже й приміряються подекуди. Це тільки я все ще мандрую, ніяк до свого берега не приб'юсь.
— Та ви ж, дядю, тяжко поранені були!— гаряче заступився Матвійко.— Хіба ж ви годящі були на таке діло!
— Приб'ємось зараз і ми до берега,— гукнув дід Явтух з корми, вкладаючи в ці слова теж особливий смисл.— І не клопочись. Стане ще й тобі роботи. Аби здужав. Але я все думаю...
— Ні,— перепинив діда Артем.— І хто там мене в такому вигляді впізнає! Сам піду, з Матвійком на підмогу. Так швидше діло буде.
— А ти не хапайсь. Хапанина в однім тільки ділі потрібна. Сам знаєш у якому: бліх ловити.
За ці без малу не три місяці, від березня, що Артем прожив у сім'ї Явтуха Синиці, після того як підібраний колійним обхідником на залізничному насипу, серед побитих черво-ногвардійців непритомним від втрати крові і потім перевезений у безпечніше місце верств за п'ятнадцять в село над Дніпром, в хатину на одшибі під самим лісом, до старшого брата того обхідника,— він став для всієї сім'ї діда Явтуха Синиці як рідний, а вони — йому. Тому і не крився від них ані з чим, аж до найближчих своїх намірів: чимскоріш добратися до Славгорода, щоб через родичів та знайомих зв'язатися з партійним підпіллям. А виряджаючи кілька днів тому його в дорогу, баба Секлета з невісткою-удо-вою — Матвійка та двох його сестричок матір'ю — аж сплакнули були та все наказували дідові з Матвійком, щоб були обережні та щоб якомога пильнували його. Так наче вони самі не розуміли потреби цього.
— Ну, а до Христі ти все ж таки сам не йди,— після паузи знову озвався дід Явтух.— Хтозна, що в неї за сусіди. Нехай від Бондаренків котре сходить, скаже, що ти об'явився у місті. На берег нехай прийде, чи що.
— Та щоб же з Васильком!— похопився Матвійко.— Та й чого огинатися на березі!— міркував далі уголос.— А чого хоч би й на ген отой острівець не переїхати. Щоб на відлюдді. Риби наловимо, юшку зваримо. Там і заночувати можна. Ми з Васильком хіба ж такий курінь спорудили б! Дядю Артеме!
— А чи ж я проти такого... раю! Іншого й слова не підбереш!
— Так скажіть дідусеві.
— Встигнемо. До вечора, Матвійку, ще ой як далеко! За причалами для човнів — кривий човнар уже рипів на
помості своєю милицею,— поминувши острівець Фантазію (від назви ресторану на ньому), далі узвіз для водовозів, обіч купалень пристали до берега.
Сонце ще навіть не витикалось із-за дахів чепурних особняків на набережній. На березі було безлюдно. Окрім водовоза, що набирав у бочку воду, та кількох рибалок, які куняли над вудками, нікого й не було більш. Ото й добре, що прибули раненько: вільніше буде на Гоголівську до Бондаренків зайти. Тим-то не гаяли часу. Поки дід Явтух розвів вогнище та підігрів куліш (від вечері лишився), Артем із Матвійком зняли з човна візок-двоколку, поклали на нього купу мішків,— а всього вугілля було насипом у човні ще мішків десятків зо три,— ув'язали їх мотузкою. І, поснідавши похапцем, зразу ж рушили в місто. На узвозі дід Явтух допоміг їм аж на рівне вибратись — у провулок.
— Ну, ви ж глядіть, щоб акуратненько!— востаннє застеріг.— Береженого бог береже.
— Та будемо пильнувати,— в тон йому відповів Артем.— Бо на бога надійсь, але й сам не лови гав.
Поїхали. Деякий час Матвійко мовчки приглядався до ошатних будиночків з закритими ще на прогоничі віконницями, аж спотикаючись на вибоях бруківки. Згодом спитав:
— Це все, як видно, буржуї живуть? Висипляються, сволочі, після жирування по своїх ристорантах-хвантазіях.— І нараз спинивсь (мусив і Артем стати), а тоді набрав повні легені повітря і на весь голос гукнув добре поставленим альтом — аж собаки залементували по дворах:
— Вугілля! Вугілля! Вугілля! Кому треба вугілля?
А потім, коли вже й рушили далі, навмисне шукав у бруці для коліс візка найглибші вибої, щоб більше гуркоту було. І знову, то спиняючись, а то й на ходу, вигукував своє: "Вугілля!" Аж мусив Артем трохи остудити його запал. Мовляв, не слід занадто вже привертати уваги до себе. І не треба ризикувати: а то дуже швидко розпродаємо, і в найбільш відповідальний момент, для якого, власне, і встряв він в оцю мороку з вугіллям, візок буде порожній. Матвійко запевнив, що боятися нема чого. З досвіду знає: щоб розпродати візок, треба добре чуприну нагріти. Хоч би до обіду пощастило!
І дійсно, за півгодини, поки з Дніпровського провулка через Соборну площу, потім по Київській вулиці добралися до Гоголівської, ні одна душа навіть не поцікавилась їхнім товаром. Хоч, правда, і вони в жоден двір навіть не заглянули. Не так боячись швидкого розпродажу, як через те, що хотіли чимскоріш бути у Бондаренків. Та ось нарешті й потрібне їм перехрестя. На розі звернули праворуч і проїхали аж до номера сімнадцятого. Тут біля воріт спинилися. Матвійкові Артем порадив пройти по дворах на протилежному боці вулиці, а сам зайшов у так знайому йому хвіртку.