Поминув вітряк,— як не приглядався — ні лялечки в степу; знайшов путівець в отой хутір (зразу за вітряком ліворуч, казала Христина мати) і тільки звернув з битого шляху, так і пішли коні зразу ж у глибокому снігу, наче в плузі. Поки верству цю проїхав, аж помокріли коненята. А Данило спересердя замалим не повернув був назад уже з-під самого хутора. Доїхав-таки. Три хатки було в отому хутірці. Ще добре, що хоч сказала Христина мати, в якій саме хаті, хоч розпитувати не довелось, одразу ж потрапив на Віру: поралась у дворі по господарству. "А що ж це вона гостей покинула?"— з недобрим передчуттям подумав Данило. Гукнув, щоб підійшла до воріт. І з першого ж слова, після "здрастуй":
— А де ж вони?
— Хто?— не зрозуміла Віра. Від загороди підійшов сюди й чоловік Вірин, в шинелі ще, а вже у смушевій шапці.
Данило став розповідати. Справді — диво дивне! Та де б же вони поділися?! Це ж не літо, щоб можна було на першо-му-ліпшому обніжку чи межі і посидіти досхочу, а то й виспатися навіть. Це ж зима люта!
Коли Данило вже сів у сани, щоб їхати, Віра гукнула почекати хвилинку. Побігла в хату й принесла добрий клунок (у чоловіковому речовому мішку) сухих вишень та грушок.
— От спасибі вам буде! А то б довелося завтра Левкові аж у Попівку на плечах таскати. Все одно ж повз хату їхатимете. Ну, та з ким би ж оце вона могла?
— З чоловіком, певно,— висловив припущення Левко.
— Так полонених же ще не відпускають.
Данило не вважав це за таку вже таємницю, сказав, що Христя пішла з Васильковим батьком.
— З Артемом?! Та що ви кажете!?
Обох ця звістка Коржева дуже схвилювала і обрадувала. А коли Данило сказав, що в Попівку Артем ненадовго, обоє просто загорілись бажанням побачитися з ним.
— Дядечку, то ви заїдьте в двір. Поки ми хоч трохи вправимось. Та й нас тоді візьмете.
— Та мені, молодице, двадцять верст іще треба сьогодні!
— Ну, тоді, може, хоч...— озвався Левко.— Біжи, Віро, націди... Щоб нам хоч із сулією не пертися.
Ні, жодної хвилини Данило гаятися вже не міг. Сказав "прощавайте", смикнув за віжки.
— Ну то хоч перекажіть!— уже вслід гукнула Віра.— Прийдемо ввечері.
По старому сліду назад до шляху їхати було вже трохи легше. І тільки на шлях вибрався, з гони не проїхав, як наздогнав їх.
Ішли посеред шляху, обнявшися, і, чи то заговорились отак, чи замріялись,— не чули за спиною в себе пирхання коней. Аж мусив Данило гукнути, щоб з дороги зійшли. Але й тоді не кинулись злякано з-під конячих морд, а спокійно собі ступили крок на обочину і стали. Данило порівнявся з ними й спинив коні —"тпру!"— вклавши в один цей звук все, що накипіло в душі за оці кілька годин такого дорогого часу.
— Дядько Данило?!— зрадів Артем.— Ну й ну! Оце таке ваше опівдні?!
Корж навіть оторопів, а коли трохи оговтавсь, похитав докірливо головою.
— І в тебе ото язик повернувсь! Та я за тобою, несовісний ти хлопче, від самого півдня ось кіньми гасаю. Де тільки не був! Глянь, коні які!
Артем глянув і одразу ж помітив нового коня замість Лисої.
— О! Так з вас могорич, дядьку Даниле!— оглянувши, похвалив:— Добрячий кінь.
— Чи справді? А може, це ти піддобрюєшся?
— Ні, правду кажу. Не інакше, як теж, видно, котрийсь за Дудчиним принципом: "Хоч гірше, аби інше; аби не з своєї економії!"
— А ти ж думав!— і вже лагідніш:— Ну то сідайте мерщій!
— Пробачте, дядьку Даниле. Але хіба ж усе передбачиш!— сказав Артем, коли вже рушили.
— Дарма,— вже зовсім заспокоївшись, сказав Данило.— Я теж у боргу не лишився: гостей вам повну хату накликав! Еге ж, бач, щоб не забути: оцей клунок глядіть, щоб я не завіз. Узвар, чи що.
— То ви і в хуторі були?— здивувалась і зраділа Христя.— Ой, як же це добре вийшло. А то вже я сушу собі голову — як мені перед "свекром" моїм виправдатися.
В селі проти воріт Данило спинив коні. Щоб Артем з Христею встали. І як вони не умовляли його залишитися ночувати, ніяк не здавався, аж поки Артем не вжив останній свій аргумент:
— Дядьку Даниле, та чи ж ви не бачите, який у мене сьогодні день?!
— І чого б то я не бачив! Все бачу. Але ж і ти подивись, що робиться. За ніч дорогу завалить снігом геть-чисто!
— Та ярмарок же. Люди дорогу проб'ють.
— І то правда,— згодився Данило.— Ну, гаразд. Відчиняй ворота.
Артем відчинив ворота. Данило Корж в'їхав у двір. Ідучи вслід за саньми, Христя як гостинна господиня сказала:
— Дивіться вже самі, дядьку Даниле, де там для вас зручніше стати!— Так, начебто на цьому подвір'ячку-п'я-тачку можна було ще вибирати місце, де стати саньми з розпряженими кіньми, а не спинитися в єдино можливій точці — в самому центрі. І то — один хвіст діставав до повітки, а другий — до хати.
Коли Артем підійшов до Христі, вона, ніяковіючи, сказала стиха:
— А знаєш, він догадавсь! Ох, і окатий же!
— А певно, що так! Ну то й що? Чи ти забула — хто ми тепер одне одному?!
— Не забула!— Ясно й віддано глянула Христя йому в очі. Потім нагадала:— Іди поможи чоловікові. А ворота я вже сама...
— Та нехай. Іще ж Левко з Вірою...— Потім, посміхнувшись, додав з наголосом:— І взагалі... під час весілля ворота в двір мають стояти відчинені навстіж. Так годиться!..
КНИГА ТРЕТЯ
І
Небо на сході ледь жевріло, і сивий туман ще стелився над сонним Дніпром, а подорожні наші були вже під самим Славгородом.
Власне, вони могли б іще вчора, хоч пізненько, прибути до міста, але ж, далебі, не слід було Артемові наражатися на небезпеку, зайву ніч перебуваючи у Славгороді, де зараз повно німців та гетьманських посіпак. Тим-то Явтух Синиця учора, тільки-но завечоріло, і пристав своїм дубком до острівця посеред Дніпра, напроти села Власівки, на лівому березі, верств за десять од міста. Тут і заночували. А на світанку сьогодні вирушили в дальшу путь.
На веслах сиділи Артем Гармаш та Матвійко, тринадцятирічний онук діда Явтуха; сам дід сидів на кормі з правилкою. За купою мішків з деревним вугіллям його гаразд і не видко було веслярам. Не розмовляти доводилося з ним, а перегукуватись:
— Явтуше Гнатовичу!
— Га?
— Оце так вскочив у халепу, десь, певно, думаєте собі,— поклавши весло на борт — і без весел течія несе — та закурюючи з кисета, мовив Артем.