Звістка ця для всіх була великою несподіванкою. А Теличку вона просто приголомшила. Не скоро вже оговтавсь і спитав підупалим голосом:
— Та й надовго це?
— Поки пічники піч перекладуто. До різдва, мабуть. Га поки дівчата побілять. А їх превосходительство з своєї ласки розпорядилися навіть,— ухмилку іронічну він приховав у вусах, але в голосі іронія таки чулася,— занавіски на вікна, а на стіну годинник з дзвоном. Для уюту!
За столом весело і жваво обговорювали цю новину. Як видно, хлопців ця, хоч і дрібна, подія в їхньому, досить-таки нудному, побуті трошки навіть порадувала. Почулися жарти. Хтось навіть дяку сказав панові. А Терешко Рахуба про дівчат згадав. (Коли ж серед них і його кохана Настя!) Мовляв, іще б дівчат десь приткнути, щоб по лавах отут не гнулися.
— Шутка сказати, хоч би ось і Горпина,— більше як десять років!
— Як десять років? Проспати отут на лаві? — Хоч і як був ображений пан Погорелов, але цей факт його вразив.
— Більше як десять.
— Авжеж, більше. Це ж іще при князеві. Якраз під ту революцію прийшла вона в двір. Років дванадцять!
— Та... Я вже звикла. Наче так і годиться,— сказала Горпина, зворушена увагою товаришів.
— Ні, це вже казна-що! — обурився пан.— А у флігелі для прислуги не можна, Авер'яновичу?
Управитель знизав плечима:
— Хіба Дашку до Вірки в одну кімнату. А в тій трьом можна буде. Хоч і тісненько.
— Ну, от і гаразд.
— Е, пізно, пане, кинулись,— озвався з-за столу дід Свирид.— За сім років, відколи перекупили нас у князя, можна було...
— От іменно! — підхопив Антон. Він аж на виду мінивсь і дуже зрадів підтримці.— Тепер уже ми самі подбаємо про себе. Ні на який пряник не клюнемо! І не в житлі самому справа. А що ви про харчі скажете? Про другу нашу вимогу?
— Харчі не од нас залежать. Норми не ми визначаємо,— сказав управитель.— А повітовий земельний комітет. Ось у газеті якраз надруковано, до відома всіх. У твоїй же газеті, в есерівській, Борисе Петровичу,— звернувсь до уповноваженого,— у вас газета? Прочитайте йому.
Студент у романівському полушубку (він так і не зняв його) підійшов ближче до каганця на дротині під сволоком І розгорнув газету. Антон і собі підійшов зазирнув із-за плеча.
— Вірно: "Боротьба".
Студент зачитав усю таблицю нормованих продуктів для наймитів поліщнцьких економій: хліба житнього три хунти, крупи — чве ть хунта, олії — одна п'ятнадцята. І коли кінчив конюх Микита перший порушив мовчанку.
— Отак! Не помреш, але й вибрикувати не будеш. В обріз!
— Як воно, Векло,— спитав дід Свирид,— зведеш кінці з кінцями?
— Я-то зведу: скільки дадуть з комори, стільки і в казан покладу. А от ви, хлопці, зав'язуйте тугіш очкури. Бо навряд, щоб тепер хватало по тричі у миску підсипати.
— А ти на менші миски перейди,— пожартував Митро.— На те й вийде!
— До весни дотягнемо якось.
— А весною що, на пашу?
— Та замиреніє ж буде колись. Армію розпустять. От більше нам і зостанеться продукції всякої їстівної. Чи як ви,— до уповноваженого,— гадаєте?
За студента Тищенка відповів управитель:
— Моліть бога, щоб і цю норму до весни не довелось переполовинити. "Замиреніє!"
— Ну — мир. Не те слово сказав?
— Не в словах діло. Ні миру не буде, ні замиренія! Війна буде. Та ще яка війна! Внутрішня, чи, як пишуть, гражданська.
— Та хто ж із ким?
— А як ти гадаєш, чи можуть в одній державі два уряди мирно жити? Один — законний, Центральна рада у Києві, всенародно обрана, а другий — більшовиками з Петрограда поставлений. У Харкові. Та прочитайте вже їм і про це.
Студент Тищенко відшукав у газеті ту, щойно читану вже у конторі, телеграму спецкора газети з Харкова, і став читати вголос.
Йшлося в тій телеграмі про закінчення роботи Першого Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих та солдатських депутатів та про утворення уряду. "Української Народної Республіки". Хоч як паплюжив спецкор "Боротьби" у своїй телеграмі і самий з'їзд, і новоутворений уряд, факти лишалися фактами: від учора на Україні є робітничо-селянський уряд. І діє вже. У телеграмі згадувалося про маніфест, з яким Радянський уряд звернувся до українського народу, а також про вітальну телеграму з більшовицького Петрограда, підписану Леніним. Цей факт особливо бентежив і до сказу доводив спецкора й саму редакцію газети. Тим-то в коментарі своєму яких тільки брехень та наклепів не зводили вони на більшовиків. Та Артем уже не чув, бо й не слухав цієї набридлої есерівської демагогії. В уяві своїй він був у цю хвилину в преславному віднині місті Харкові, столиці України. І через те, що був насправді там всього лише тиждень тому, так яскраво ввижалися йому шумливі людні вулиці в святковому буянні... Кинувся із задуми, лише почувши запитання, адресоване явно йому:
— Так що ж, гостю з Харкова, скажете на все це? — Студент Тищенко зробив паузу і додав глузливо: — Єдиний представник від правлячої партії на цьому форумі?
Артем сковзнув по ньому поглядом і перевів очі на пана та управителя, що сиділи поряд на лаві і в цю мить пильно дивились на нього з прихованою зненавистю і передчасною зловтіхою. І подумалось: чи не заради цієї хвилини — його, Артемової, як їм, мабуть, здавалося, розгубленості, було затіяне оце читання? "Ну що ж, гаразд. Приймаю виклик. Тільки на пренія не розраховуйте. Минулось!" Нічого не відповівши студентові, він, радо усміхнений, обвів очима товаришів, які теж мовчки й напружено дивились на нього, чекаючи на відповідь. На Терешкові Рахубі затримавсь поглядом. А тоді сказав:
— Воно, братця, таку величну подію і не так би годилось відзначити...
— Не останній день живемо,— хтось сказав з гурту.— Ще буде час.
— Це вірнб: буде ще час — і гідно відзначимо оце наше різдво, народження робітничо-селянської влади на Україні! А зараз, коли вже ця радісна звістка застала нас за вечерею, не буде великим гріхом...
Терешко вже дістав з-під лави пляшку, передав дідові Свиридові. Де не взявся й кухлик.
— Тільки ви, діду, не дуже переливайте,— застеріг котрийсь.— Щоб усім хоч потроху.
— Еге ж, повчи, повчи.— Дід Свирид налив у кухлик, оглянув товариство і проказав поважно: — Ну, дай же боже, щоб усе було гоже у нашій новій жизні. І многая літа бідняцькій власті нашій!