Арт побіг знайомою тропою. Її протоптали в лісі люди племені Тінь-Тінь. Перечіпався, падав, підхоплювався й біг знову. В голові йому гуділо, ноги були важкі, неслухняні. Кожен крок віддавався болем, здавалося, під шкіру понавтикувано багато-багато кістяних голочок і за кожним кроком ті голочки починають рухатись. Спочатку він чув за собою лопотіння ніг Тінь-Тінь, але незабаром дівчина відстала. І він зрадів, він не хотів, аби вона бігла разом з ним.
Ось і яр поміж двох горбів. Щойно він став спускатись по схилу, як до нього долинуло глухе гудіння. Здавалося, то гуде потривожений джмелиний рій. Стежка завертала праворуч, але мисливець далі не пильнував її, побіг просто через ліс. Він продерся через густі чагарі й вискочив на вузьку галявину, вподовж якої звивався струмок. І тут він почув крик, високий, схожий на виття, і галас, і бойовий тріск палиць по дереву.
Арт побіг вподовж струмка, але ступив кілька кроків і враз побачив, що попереду щось ворушиться у високій траві. Тільки тепер він завважив, що не взяв з собою ніякої зброї. Либонь, і не збирався брати. Якась інша думка заволоділа ним, це вона й кинула його на тропу. А в траві хтось скрадався. І було видно, що то людина. Припала до землі, повзе йому назустріч. Тільки як же незграбно! Хвилюється висока трава, тріщить бадилля... А тепер підлізла до самого струмка... І тої ж миті він здогадався, що людина не скрадалася, а повзла до струмка, а тепер вона занурила просто в струмок обличчя й жадібно п'є воду. Так п'ють усі, кого покликала... смерть. Людина підвела голову, з її губ падали краплі, будили тишу маленького плесця. Ті краплі були червоні.
Поранений мисливець спробував звестися, але коліна йому підломилися, й він важко осів у траву. В Артовім серці пролунав крик — крик здивування й жалю, і він ступив уперед. Людина біля струмка — то був Урр. Урр — Гниле Дерево, з яким у дитинстві Арт грався в турів і ведмедів, єдиний, хто не скривдив його.
Урр теж упізнав Арта. Болісна посмішка ковзнула по його губах, він знову хотів звестися й знову впав головою в траву. Арт взяв Урра попідруки, відтягнув і посадив під дерево. Уррова голова хилилася набік, і він підтримував її.
— Ти йшов за нами? — запитав Урр.
— Ні. Я жив тут,— відповів Арт.— А ви... Ви чого тут?
— Вони поб'ють нас,— сказав Урр.— Вони люті, як рисі.
— Чого ж ви прийшли сюди?
Урр важко розтулив повіки.
— Пошесть... На турів, на оленів, на тарпанів... І... на нас. Жінки, діти... А тоді й мисливці... Голод... Ми вже не Тури. Ми — Пажери...
Він ще щось говорив, але слова вмирали в його горлі. І вмирали очі. Й згасав подих.
Арт поклав Урра на землю й побіг через кущі.
...Дві грізні лави котилися навстріч одна одній. Аби розтоптати, аби поглинути іншу й покотитися далі тільки самій. Притишила свій біг Велика Ріка, затихло сполохане птаство, застиг у мовчанці ліс,— дерева стояли доокіл, як величезні незлобиві мисливці. Все, що чинилося на горбі, було супротиву їхніх законів.
У Рисей вже теж стало все на останньому прузі — і відчай, і лють, і надія. Вони бігли вниз, виставивши вперед довгі списи, похлинаючись войовничим відчайним криком: "А-а-а-а!" Розкуйовджені, закривавлені, вони були страшні в своїм останнім смертельнім пориві. На маківці горба вили, скиглили, верещали діти, чи то збадьорювали своїх матерів, чи кликали назад. Услід за жіночою лавою шкандибало двоє досугих дідів, вони теж щось гукали, кволо вимахуючи списами.
Бойові поклики Рисей сплуталися в смертельних обіймах з войовничими покликами Турів, розкочувались далеко навкруги, лякаючи звірину й птаство. І клекотіли у високості орли, креслили траурні кола. А над всім тим — чисте небо й огненне, ненавидяче око сонця.
Відстань між двома лавами зменшувалась і зменшувалась, і наростав крик, переходив у ревисько. Ще мить, ще крапля...
І раптом на середину галявини поміж дві смертельні лави вискочив юнак. Він був молодий і красивий. Розпашілий з бігу, з блискучими очима, на мить прикував до себе всі погляди. Простер угору до сонця руки й застиг так. 1 таким несподіваним був цей жертовний стрибок юнака, такою всевладною була його непорушність, що зупинились обидві лави.
— Це Арт, Арт,— долинуло здивоване знизу.
— Той, що народжує; богів,— прошелестіло вгорі.
Знизу, мабуть, пущений ще першим поривом, хуркнув спис, Арт впіймав його біля самих грудей, повільно опустив і кинув на землю.
— Він не боїться нікого. Він з'їв серце лева,— знову гукнув хтось знизу.
Тут сталася вже справжня дивина. З лісу важким скоком вимчав великий вовк. Всі гадали, що його хтось наполохав у кущах і зараз, побачивши стільки мисливців, звір притьма кинеться навтьоки. А він... підбіг і простягся біля ніг Арта. Ліг і лежав, тільки сторожко нашорошив вуха й здригав шкірою, наче йому було холодно. Приглушений клекіт — зачудування, страх — прокотився рядами мисливців. Цей юнак володіє звірами! Має таку силу, що вони йдуть на його поклик, лягають йому біля ніг. Він може покликати на свій захист усіх звірів лісу, всі його темні й страшні сили. Він всесильний, цей юнак!
А Арт і далі стояв, простерши обидві руки до сонця. Здавалося, воно теж хилиться до нього, котиться йому в долоні, покірне й лагідне.
Відтак Арт повільно опустив руки й заговорив.
— Люди! Люди племені Турів і племені Мамонтів. Ви вбиваєте одне одного. А скажіть, чи вбивають одне одного тури й мамонти? Скажіть ви, Мамонти, які стали Рисями? І ви Тури, що стали Пажерами? — Арт хвилю зачекав і казав далі вже тихіше: — Погляньте на себе. Ви зараз гірші за найлютіших звірів. Ви, які зазнали стільки нещасть. Чи ж мало вам ще смертей! Мало вам голоду, ран?!
Страшне сум'яття пойняло Рисей. Незнайомий юнак говорив до них зовсім зрозуміло, говорив про те, що пережило їхнє плем'я, показував їм їхні рани й муки.
І Тури теж слухали в подиві. А Арт говорив і говорив мовою Мамонтів, повторюючи те ж саме мовою Турів.
— Ви погляньте, скільки лишилося вас, Рисі. Всі чоловіки вашого племені погинули в битві з людьми, які прийшли з ріки. А вас, Тури? Половина ваших жінок і дітей померла від гнилого м'яса. А тепер подивіться довкола.