86 Поезії перепадає зусебіч; їй перепадає від науки (сильніше, ніж іншим мистецтвам), тому що, як і наука, вона має справу зі смислами явищ, хоча загалом це смисли або в інших ситуаціях, або мають інші цілі, ніж технічні науки. Їй перепадає від інших мистецтв, хоч скоріше опосередковано, аніж прямо; їй перепадає від історичної ситуації.
87 Поезію часто зневажають за те, що вона не є мистецтвом з "міжнародною мовою" подібно до музики чи малярства. Це розплата за володіння найточнішим інструментом. Але саме він робить її найвідкритішим мистецтвом, яке найменш піддається експлуатації і тиранії.
88 Багато хто твердить, що поети мають винуватити тільки себе в тому, що їх мистецтво опинилось у жалюгідному становищі. Безумовно, вони винні — і були винними ще з пори символізму — в небезпечному змішуванні "мови" музики і власне мови. Нота сама по собі не має ніякого значення, але в ряду інших нот набуває будь-якого; та навіть там, у гармонійному поєднанні чи в мелодійному ряду, її значення змінюватиметься залежно від темпераменту, етнічної приналежності та музичного досвіду слухача. Музика — це "мова", естетична привабливість якої головним чином полягає в багатозначності, та й то — немовного характеру; одне слово, музика — не мова, така метафора помилкова. Але поезія користується мовою, яка повинна мати значення; більшість так званих "музичних" виражальних засобів поезії— алітерація, евфонія, асонанс, рима — це, по суті, ритмічні засоби, доповнення до метру. Рідний брат поезії — танець, який в людській історії передував музиці. Саме від такого історично зумовленого змішування музики й поезії майже неконтрольовано поширились у постсимволістському мистецтві ускладнена образність і двозначність. Маллярме і його послідовники намагались примусово одружити музику з поезією. Вони намагалися вкласти мінливість, плинність, мерехтливу сутність музики Ваґнера і Дебюссі в слова, але ті не витримували навантаження, тому, оскільки звуки слів не могли бути достатньо мерехтливими, це мали робити їхні значення. Я не хотів би применшити сміливість чи красу доробку Маллярме, але на практиці змішування привело всі сучасні мистецтва до того, що майстерне володіння символами — вміння переставляти їх місцями, складати і розв'язувати приклади, рухатись до мети в обхід, висловлюватись за допомогою семантичного диференціального числення там, де досить простого додавання, — видається особливо "сучасним" і творчо найправильнішим. Звичайно, воно може бути сучасним і правильним, однак ці особливо і мусимо найменш за все вважати самозрозумілими.
89 Хоча — як і всі мистецтва — поезія конденсує, відбирає, викривляє і виділяє, щоб передати своє бачення реальності, через її точність і мовне значення (чинник, який надзвичайно все ускладнює) ефект досягається не відразу, а в вік невротично гострого усвідомлення brevis lux і прийдешньої нескінченної ночі публіка прагне всього негайно. Та все одно — більш, ніж будь-яке інше мистецтво — поезія залишається душею нації, таємницею її неповторності, її святая святих.
90 Якщо вданий момент вона здається другорядною, то саме тому, що нагла навала механізованих технічних засобів подачі візуальних і слухових мистецтв викликає в усьому світі загальномовну анемію — виснаження мови. Більшості, яку на цій стадії еволюції головним чином складає недавно вивільнений пролетаріат — а для нього мистецтво радше випадкове джерело насолоди, ніж основне джерело пізнання істини, — красу, звичайно, легше чути і бачити, ніж знаходити її, осмислюючи, уявляючи і розуміючи її мовне значення.
91 Такий перекіс могли б виправити наші освітні системи. Вчителі мистецтва і музики є в більшості великих шкіл. Вчитель поезії є, принаймні, так само важливим, але вміння навчити писати вірші — не те ж саме, що вміння навчити граматиці і літературі даною мовою.
92 Поезії навіть більше загрожує поява після Другої світової війни величезної кількості інтелектуалів нового типу. Здебільшого їх цікавить образотворче мистецтво, кіно, фотографія, стиль одягу, інтер'єр тощо. Їхній світ обмежений кольором, формою, фактурою, стилем, декораціями, інтригою твору; їх менш за все цікавить якраз інтелектуальне (моральне чи суспільно-політичне) значення явищ і предметів. Насправді такі люди не інтелектуали, а візуали.
93 Візуала стиль завжди вабить більше, ніж зміст, йому радше хочеться бачити, ніж розуміти. Візуал не відчуває збунтованого натовпу, який поліція обстрілює з кулеметів, — він просто бачить блискучий фоторепортаж.
94 Поети по суті своїй захисники порядку і смислу. Якщо в минулому вони так часто нападали на існуючі людські порядки і смисли, то тільки заради того, щоб установити кращий порядок і смисл. З нашого людського — відносного — погляду, абсолютна реальність — це хаос і анархія; наші поети — остання наша армія захисників. Якщо ми думаємо, що поезія менш важлива, ніж інші мистецтва, то тим самим уподібнюємося до генералів, які розпускають найкращі бойові підрозділи.
95 Плекайте поетів; здавалось, великих безкрилих гагарок багато, аж поки не загинула остання.
11
Арістос в індивіді
1 Тепер, сподіваюсь, ясно, що — на мою думку — ми повинні прийняти, чим пожертвувати і що змінити, щоб досягти Арістоса, найкращого для нашої ситуації в даний час. Але слово aristos також прикметник і може бути застосоване до індивіда. Що можна сказати про ідеальну людину, здатну досягнути такої найкращої ситуації?
2 Перше і головне: ми не можемо очікувати, що вона завжди буде aristos. Всі ми хоч би в чомусь — із Більшості. Та вона уникатиме членства. Не може бути жодної організації, якій би вона належала цілком; жодної країни, жодного класу, жодної церкви, жодної політичної партії. Вона не потребує ні уніформи, ні символіки; її уніформа — це її думки, її символи — її дії, тому що над усе вона прагне бути вільною силою у світі зв'язаних сил.
3 Вона знає, що відмінність між нею самою і Більшістю не залежить від народження, багатства, сили чи обдарованості. Така відмінність може ґрунтуватись тільки на розумі і творенні добра.
4 Вона знає, що будь-яка річ відносна: нічого абсолютного немає. Вона бачить один світ з багатьма ситуаціями, а не одну-єдину ситуацію. Для неї жодне судження не є безперечним; і вона ні з ким не вступає в постійні об'єднання, бо, об'єднавшись з іншими (який би розум та добрі наміри ті не мали), вона тим самим сприяє утворенню кола обраних — Меншості. З історії вона знає, що будь-яке товариство обраних рано чи пізно приходить до виправдання негідних засобів заради добрих цілей; тоді воно перестає бути товариством обраних і просто перетворюється на олігархію.