У Сідалковського поки що не було ні валіз, ні конкретної мети. Тому він не кидався на міський транспорт з відчайдушністю людини, яка готова на все, і не благав водіїв підкинути його хоч до центру. Він мовчки стояв і думав, у якому ж напрямку зробити наступний крок у житті.
Попереду, недалеко від диспетчерської будки, наче наелектризований, метушився кучерявий юнак в окулярах з випуклими лінзами на кирпатому носі і, як пожежний брандмейстер перед початком тренувальної пожежі, захриплим голосом кричав:
— До машин! Товариші, до машин! Швидше до машин!
Раптом десь ніби з-за спини Сідалковського виринув візок, навантажений чемоданами, тюками і величезними сумками, а вслід за ним з'явився носильник із традиційним попередженням: "Обережно! Громадяни, обережно!"— і посунув уперед, як танк по мінному полю. Позаду носильника йшов власник вантажу. Він простував упевнено і гордо, наче офіцер інтендантської служби, що просувався слідами стрімко наступаючих військ.
— Уперед! По фарватеру,— скомандував собі Сідалковський і, пристроївшись позаду, чим одразу ж викликав неприязнь та підозру у власника багажу, рушив слідом за ним.
Та не встиг він зробити й десятка кроків, як несподівано його схопив за рукав "кучерявий брандмейстер" і безцеремонно потяг за собою.
— До машин! Товаришу Сідалковський, до машин! Ми й так через вас запізнюємось. Ковбик лається. Ви десь щезли, слід пропав...— Він торохтів, як барабан з кульками "Спортлото" перед початком тиражу.— А тут ще залізничники! У них завжди непорядки. Коли ти поспішаєш, вони запізнюються. Коли ти запізнюєшся, вони поспішають.
Двері автомашини марки М-21 гостинно відчинилися, і Сідалковський одразу помітив, що у "Волзі", окрім водія, сидить ще дві дівчини з такими колінами, заради яких навіть одружені чоловіки йдуть на далекі житлові масиви, наперед знаючи, що це добром не закінчиться. Облич він ще не встиг побачити, бо вони ховалися десь аж під дашком кузова. Сідалковський нагнувся і сів поруч з шофером.
— Де ж ви пропали?
Сідалковський обернувся — і їхні погляди схрестилися, як дві інверсії в небі: в машині сиділа Тамара. Вона мала такий вигляд, ніби щойно виграла в лотерею омріяне, але ще й досі не вірила в своє щастя.
— Мої нещодавно втрачені надії та ілюзії,— мовив Сідалковський голосом читця, який несподівано переміг у театральному конкурсі.— А я через вас ледь не втратив голови. Хоч знав, що це не головка циліндра і на станції техобслуговування її не заміниш.
— Так уже й втратили... Куди ж ви йшли?
— На поклик серця і пригод...
— Ох, ви й швидкий,— Тамара посміхалася. Загадковий Сідалковський їй одразу сподобався. Але лякало її одне: іноземець.
— Швидкими бувають тільки поїзди і бігуни на короткі дистанції.
— А звідки ви так добре знаєте нашу мову?
— У коледжі проходили,— не моргнувши оком, відповів Сідалковський, а тоді, обернувшись, поклав руку на спинку сидіння, і його погляд, ніби мимоволі, знову ковзнув по дівочих ногах.
Іншому б стало ніяково. Але Сідалковський цим не страждав: його очі світилися самозадоволенням і добре замаскованим нахабством. Одна пара колін була без капрону, і вони по-весняному біліли. Сідалковський ще раз, оцінюючи, глянув на них і подумав: "Після зими про таку шкіру не скажеш, що вона найкраща в світі".
Тамара начебто розуміла це і прикрасила ноги капроном того кольору, котрий посезонно купувався тільки на чорноморських пляжах і яким жінок ще не могло безкоштовно забезпечити травневе київське сонце. "Такі ноги могли достойно прикрашати вітрини центральних універмагів,— подумав Сідалковський, бо саме в цей час голова його нічим іншим не була забита.— Або брати активну участь у конкурсі краси "Жіночі ноги — 79".
Ноги й справді були гарні. Вони виривалися з-під яскраво вишитого вбрання, обсипаного бісером та блискітками, й опускалися, наче два живих струмені покатого водоспаду, в червоні чобітки. Ті самі чобітки, перед якими схилився свого часу Париж, а тепер був готовий схилитися і Сідалковський.
— Самодіяльність! — вихопилось у Сідалковського.
— Що ви сказали? — несподівано втрутився в розмову "брандмейстер", як про себе прозвав Сідалковський кирпатого юнака з довірливими, короткозорими очима.
— Пробачте. То я згадав, що у нас чудова самодіяльність,— перейшов на прозу Сідалковський.
— А-а! Ми вам і свою покажемо. Це буде пізніше. Після офіційної зустрічі. Після вечері... А тепер знайомимось. Славатій Мурченко. Можете звати просто Слава. На мене усі так кажуть,— він строчив, як апарат, що вибиває тексти телеграм. Сідалковський про всяк випадок відсунувся подалі, бо йому здавалося, що одне із цих коротких речень раптом вилетить від Мурченка і зіб'є йому окуляри "дипломат", з якими Сідалковський, як і з фразами, не розлучався.— Ви з польської делегації?! Мову знаєте чудово! Виступали — колосально! Ми у захопленні!
Мурченко говорив "ми", але Сідалковський ще не знав, від чийого імені.
— Ніхто з наших не повірив. Селекціонер-поліглот. Здорово! Вимова чиста. Акценту ніякого. Ви кандидат? — чи то запитував, чи то стверджував Мурченко.
— Кандидат у кандидати,— нахабно промовив Сідалковський, у якого завжди з'являлася неприязнь до людей, які говорили більше за нього.
— Вимова прекрасна! Чисто літературна!..
— Київсько-полтавський діалект..
— Ви й це знаєте? Нічого. Ми теж здивуємо. У "Фіндіпоші" є Ховрашкевич. Польською розмовляє, як своєю. Своєю, як польською. А втім, може, він і поляк... Під час симпозіуму познайомитесь. Ні, раніше. Ховрашкевич буде на бенкеті. Так!
У Сідалковського хміль давно вивітрився, і в голові почало прояснюватися, як на небі одразу ж після дощу. "У наш час так багато різних декад,— думав Сідалковський,— симпозіумів, тижнів, обмінів досвіду, зустрічей з передовиками, шефами, підшефними, що можна аніскільки не сумніватися: мене прийняли за того поляка, якого зняли в Унгенах, і тепер везуть на бенкет".
Звичайно, незабаром усе стане на своє місце. То чи не краще з цим покінчити уже зараз: зупинити автомашину, вийти на бульварі Шевченка (якраз по ньому вони проїжджають) і переночувати у свого давнього приятеля й земляка, який десь тут знімав кімнатку і наполегливо запрошував у гості?