За його напускною грубістю і светром грубої в'язки билося добре й чуле серце. Однак це він від сторонніх приховував. Одні казали: "Ковбик навмисне на себе напускає такий грізний вигляд — для підтримки авторитету". Другі заперечували: може, це й так, а може, й ні. Як би там не було, але заступник директора Арій Федорович Нещадим не раз казав: "Треба, щоб у кожного підлеглого при зустрічі з начальством утворювався в душі холодок, як у морозильнику холодильника... Тільки тоді підлеглі поважатимуть начальство!" До начальства він прилучав, звісно, й себе. Треті говорили: "Якщо нас не тримати в руках, то "Фіндіпош" розвалиться, а міль вуха пооб'їдає". Четверті просто визнавали: "Кращого, ніж Стратон Стратонович, у нас не було й не буде. Він нікого не звільнить, нікому ні в чому не відмовить. Ну, трохи побурчить, обізве якимось своїм словом, але волосся ж від цього не облізе".
Це була правда. Ковбик власноручно й справді нікого не звільняв. Процедуру звільнення з "Фіндіпошу" він покладав на Арія Федоровича Нещадима, який, здавалося, від цього мав неабияке задоволення. Сам же Ковбик неодмінно йшов на цей час у відпустку, бо не міг, як він казав, переносити розлуку без сліз і ридань. Колективу, який дружно проводжав Стратона Стратоновича в усі вимушені поїздки (на лікування, відпочинок, симпозіуми) на пероні чи в аеропорту (звідки вже там директор брав старт), він по-батьківському нагадував:
— Тільки ви знайдіть уже цьому жовчному типові роботу, а тоді звільняйте. Та так, щоб без суду...
Судів він, як і недовареної та старої свинини, не терпів.
Ховрашкевич вискакував на підніжку вагона, звідки його намагалася збити жовтим згорнутим прапорцем провідниця, і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде добре, нехай той не хвилюється.
— Буде вам сумно, то я приїду. Незважаючи ні на що! — гукав він вже з перону, і на привокзальний бетон падала важка чоловіча сльоза Ковбика.
Як бачимо, Стратон Стратонович мав справді ніжну, батьківську душу. У нього налічувалося кілька позитивних рис. Втім, директор має ще одну, додаткову позитивну рису, але про неї знав тільки він сам.
Окрім соковитих слів та закусок, Ковбик полюбляв ще й середній рід і тому часто, принаймні не рідше, ніж вишукані напої типу коньяку, вживав займенник "воно".
— Жовчне якесь воно. Вип'є склянку горілки — і вуха видовжуються.
Так він відгукувався переважно про тих співробітників, хто не сидів у ті хвилини в компанії Стратона Стратоновича. Відсутнього перебирали за всіма правилами анатомії з ніг до голови, і в того виявлялося чи не найбільше негативних рис. Але варто було бідоласі наступного вечора зайняти одне із почесних місць поруч Стратона Стратоновича, як виявлялося, що він несподівано кращав ув очах присутніх, а всі погані риси переселялися в того, кого з ними цього вечора не було.
З кольорів він найбільше полюбляв жовтий і, переходячи до жіночого роду, найчастіше казав:
— Жовторота вона ще зовсім!
Жінок загалом Ковбик любив, але порівнював їх чомусь із крамницями, бо був глибоко переконаний, що будь-яка зовнішність жінки ніколи не відповідає її внутрішньому змісту.
— На вітрині одне,— казав він,— а під прилавком інше.
Що ж стосувалося чоловічого роду, то тут усі без винятку чомусь були "собачі інтелігенти" і "капловухі".
— Щось я не дуже вірю цьому капловухому,— говорив він частенько Нещадиму.— Коли я пас корів, воно ходило у школу для обдарованих!..
З цього, власне, і починалися усі післяробочі години. Бо в робочий час науковці випивок не влаштовували, хіба що траплялася якась особлива подія. Але подій особливих тут ніколи не було, чого не скажеш про випивки.
Отже, Ковбик, як ніхто, відчував музикальність слова, хоч ніколи консерваторій не кінчав — мав диплом ветеринара чи кооператора, а може, навіть два одразу: і кооператора, й ветеринара. Як би там не було, але ці його філологічні вправи давали підстави думати, що з Стратона Стратоновича міг вийти непоганий мовник, якби він цього бажав. Та Стратон Стратонович над цим і не задумувався.
Найбільшим подвигом Ковбика у житті був подвиг його юності, який він, очевидно, вигадав або від когось почув, а тоді сам у це повірив.
— Пам'ятаю як сьогодні. Заклався я з одним своїм знайомим, що вип'ю пляшку шампанського з черевичка однієї дамочки. І випив,— гордо мовив Стратон Стратонович.— Жаль, малі черевички дама носила. Півлітра не увійшло.
Людей він міряв і характеризував теж по-своєму. Коли його запитували: "Що то за товариш, Стратоне Стратоновичу?", він неодмінно відповідав:
— Той уже свою цистерну випив!
Або.
— Не вміє ні пити, ні закушувати! А як побачить водяру, аж жижки трусяться...
Була в Стратона Стратоновича ще одна звичка, його хобі: він колекціонував запальнички. І важко сказати, чого в нього було більше: оригінальних слів чи запальничок. У його сейфі ви могли побачити австрійські пістолети, французькі ейфелеві вежі, американські лінкори, німецькі ракети, чехословацькі факели, шведські велосипеди, англійські футбольні м'ячі і т. п.
Окрім оригінальних запальничок, мав аншеф, як інколи називали Стратона Стратоновича у "Фіндіпоші", трьох улюбленців: Ховрашкевича, Панчішку і Грака. Два з них, коли писалися ці рядки, вже працювали у знаменитому закладі, а третій був, як кажуть, на підході.
Тепер залишимо надзвичайно колоритну фігуру Стратона Стратоновича і розповімо про одного з його улюбленців — Ховрашкевича. А втім, ні... Ми ж зовсім забули, Що саме у ці хвилини між ними виник конфлікт.
РОЗДІЛ V,
в якому розповідається про апогей, команди, сувеніри, деякі дані з біографії, красуню офіціантку, підшлункову залозу, рідкісного індивідуума, периферію і прозорі натяки
Отож зараз, як полюбляють говорити диктори, ми запрошуємо вас не в Париж і не на острови далекої Полінезії, а знову до бенкетної зали. Але одразу скажемо: тут доведеться затриматися значно довше, бо, як відомо, скільки б на наших столах не стояло пляшок, їх все одно виявиться мало. Навіть тоді, коли б сюди підвести шланг безпосередньо з лікеро-горілчаного заводу. Так трапилося й цього разу. Але поки що все йшло за сценарієм — виголошувались за рангами тости і промови.